Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

І справді, скоро лягаю, скоро в ухах починаються кров’яні дзвони, а перед розплющеними в темряві очима повстають якісь червоні переблиски – мої мислі займаються білими вогниками і горять, і летять нездержні…

„Хто такий я? – сміючись, питаюся самого себе. – Я – підпільник життя… з певних причин. Так, на це є певні причини. А мої друзі і знайомі зовуть мене… чудаком на тлі енних роковин непу…“

Їм незрозумілий, дивний, чудацький видається мій modus vivendi. Я ніде не служу. Делікатно, але завжди рішуче відхиляю ріжні пропозиції про якісь там посади, що походять од друзів чи знайомих. „Тепер вже не звертаються“, – з захватом констатую я, – одучив… Крім того, я не „член“, не студент, не вчитель, не робітник, не селянин, не кустар… навіть не кооператор. І наївність моя в питаннях сучасного побуту часом феноменальна. Я не знаю, хто старший: завком чи парт’ячейка на заводі; ведійська темнота огортає мене, коли почну мислити про можливі функції та істотність місцевкому…»

«Ха-ха-ха!»

Мої мислі несуться далі й далі…

«І ходжу я по місту в грубих ботинках з виглядом нужденніший за нужденного: худий, зелений, як тютюн, що палю. Як вода ходжу: часом – швидко, весело; іноді – темний та важкий. Не досипаю, не доїдаю, хоч це й непомітно мені…»

«Значить, тебе щось гризе? – любовно питається соромлива думка, – коли ти не хочеш бути ні службовцем, ні інженером, ні студентом…»

«Гризе…» – сміюсь я до неї.

«Що саме?.. І що збираєш ти в своїх шпаргалках ночами?»

«Це неважно, що збираю… Може, то конденсовані рецепти соціяльних утопій, може, я розв’язую теорему Ферма. Чи там фрагменти геніяльного твору, безумні фантазії нової релігії. Мене гризе лихоманка ентузіязму; життя інтригує безмірно, щоб помиритись на ролі інфузорії. Душить жадоба широти, я готую силу…»

«І прекрасно… ти бачиш своє призначення у вищому. Але тяжко боротись… от, дружина, мабуть, не спочуває тобі. Ти зважив?»

«Тяжко, але захватно», – говорю я з запалом… І думаю вже про дружину; але тут у думки вплітається стрічка суму.

Дійсно, тут – Ахіллесова п’ята. За всіма моїми знайомими дружина теж починає підозрювати мене, що я ледащо й фантазер. Зрозуміло! Посада дає дружині тільки тридцять п’ять на місяць; зодягти її за модою повинен би я. Але я, запалений гарячковим фанатизмом ідеї, згоджуюсь лише на випадкову поденщину, що забезпечила б мені мінімум; час від часу дружина ще сама, шкодуючи, фінансує мене срібним дріб’язком. Але наостанку мовчазний терпець їй увірвався. Були вже сльози, докори, темпераментні сцени; тепер стали – презирство й погорда; тепер вона поводиться зі мною, як із своїм нещастям. Моє становище в кімнаті можна уявити, як обвести всю її кімнату широкою лінією, вилучивши лише незначний куточок: ото моє. Вся решта – в повній промоції дружини (вона ж платить за кімнату), і я мушу терпіти всі «прийоми», що з мовчазною метою вживаються проти мене. Наприклад, увечері дружина читає тільки в ліжкові, тому лямпу забирає собі на столик, це страшенно незручно мені. Я терплю й мовчу: тільки жаль, що мій ангел переводиться на звичайну жінку – їсть…

«Терпи й мовчи, – чути мені голос, – цим перемагає світ…»

Я згоден. Я на все згоден; світло-сизими соколами – все крутіш і вище мої думки забирають стрімчасту височінь, розгортаються знов і палахкотять білі вогні – ніч безумно грає на нервах…

Коли вранці умиваюсь, у мисці повно сонця, вода здається металевою. Примружені зайчики переливають на стіні, і через усю кімнату – широкі паси сизуватого проміння. Занадто світло, по-святковому, весело. Але, похмурий, я мовчу, і в мені тільки незрозумілість і здивування, коли намагаюсь пригадати, що було вчора. З усього того тепер лишився сам попіл, жменька сірого холодного попелу, я не розумію, що могло так пишно, захватно горіти… «Боже, які химерні…»

Дружина нервово, похапливо вбирається на посаду. Вона теж мовчить, але в цій мовчанці – напруженість; майже фізично я відчуваю від неї тиск. Мимоволі вловлюючи кожен рух дружини, суворо жду вибуху.

Нарешті…

– Ти вже, коли не хочеш служити, так хоч так… – нарешті говорить дружина тоном, що наче плівка, яка, ледве стримуючи великий внутрішній тиск, там і там коротко рветься, – хоч би роботи якої шукав. Скоро вже за кватирю платити нічим – повинен знати… – і потім: – До N би пішов, може, в нього є робота… Я думаю, це не тяжко.

N – один мій знайомий, персона ґрата, у його я зміг може б щось випросити: колись він давав заробити.

– Учора був, – хрипло відповідаю неправду. – Нема нічого.

– Подлєц! Мєрзавєц… Стидно так! – раптом вибухає дружина, і то з таким жаром, що крильця на носі їй побіліли, в очах стали пекучі, злісні сльозинки, і, зачудований, бачу – вона б знищила мене в цю мить, аби була змога.

Двері грюкають, дружина вилітає. Холодно й не поспішаючи я замикаю двері, але в думці ф’ю! – здивований посвист. «От тобі, Юрку, й бабин день…»

Дійсно, так ще не бувало; цього я не ждав – так, моя хризантемо, не можна, ні. І в мені закипає, як кров, ненависть