Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

Я бачу перед собою стіну зі сліз, адже до кінця не вірю, що конкретно чую від нього.

Як так сталося, що чужий чоловік читає мене, як розгорнуту книгу? Невже я виглядаю настільки жалюгідною? У його словах, звісно, є частка правди, про мене нема кому дбати, і це жахливо. Я сама довела себе до такого стану, але жодна сила у світі не змусить мене попросити допомоги у когось, тим паче в Андрія.

Так, можливо, я його все ще кохаю… Ні, я у цьому впевнена: він з'являється у снах мені щоночі, і я дуже сумую. З огляду на те, що в мене під серцем саме його дитина, не кохати цього чоловіка неможливо. Але я вирішила сама про себе піклуватися, а отже, буду дотримуватись початкового плану.

— Я тебе засмутив? — голос Олександра повертає мене на землю. — Вибач, Олесю. Якщо ти не хочеш, щоб я тобі допомагав, то це твоя справа, я не буду. Просто скажи, ти хочеш, щоб я зараз пішов і більше тебе ніколи не потурбував?

— Не знаю, що тобі відповісти. Я пішла від чоловіка, не прийняла його гроші, розірвала всі контакти, а тепер легко погоджуся на допомогу людини, яку практично не знаю? Вибач, річ не в тобі, а в тому, що я сама заварила цю кашу і тепер, після твоїх слів, починаю прозрівати. Ти маєш рацію в одному: про мене нема кому подбати, але я розв'яжу цю проблему. Тепер, перепрошую, мені треба йти.

Він намагається пройти за мною, але я піднімаю руку та показую, що не варто.

— Я зателефоную тобі, дякую за пончики, — швидко виходжу на подвір'я і помічаю, що погода різко змінилася. Холодний вітер остудив мій запал, але всередині однаково кипить злість.

Чому всі думають, що я нещасна та самотня? Мені зручно з собою, невже не видно? А те, що мені ніде жити — це тимчасово.

Спочатку поживу з Ритою, а далі подивимося, хоча пропозиція Олександра насправді дуже приваблива і логічна. Може, чоловік хотів допомогти як друг, а мені вже скрізь мерехтить каверза і маніакальне переслідування?

Через дві години бродіння по набережній стає легше, або я так подумала, адже краще стане тоді, коли моя ситуація вирішиться і бажано на мою користь, а зараз все вляглося.

Як тут гарно восени. Чайки, хвилі, захід сонця. Немає нічого кращого за воду. Щоразу, коли мені треба подумати, я йду до неї з надією, що зможу обміркувати правильні та неправильні повороти свого життя.

Зараз я стою біля неправильного вибору, за словами своєї сестри, але з іншого боку, невже можна назвати мій вибір чимось неправильним? Якщо дитина — це неправильно, то що тоді взагалі у нашому житті правильне чи щонайменше нормальне?

Як би мені хотілося, щоб хтось сказав мені, що все складеться добре, що це просто труднощі на шляху до щастя.

Але, на жаль, такої людини поруч зі мною немає, поруч взагалі нікого. Вже починаю думати, що так буде краще. Впораюся з усім сама. Якщо хтось згори підкинув у мій вогонь таке велике і гостре поліно, то, напевно, допоможе не згоріти вщент?

Думки сумбурні та невтішні. Сумнівні перспективи розвитку подій. Нічого не можна вдіяти, але я все ще самотня вагітна жінка, яка надто закопалась у своєму панцирі.

Дивлячись на захід сонця, я починаю думати про Андрія. Цікаво, чим він зараз зайнятий? Чи думає він про мене так само часто, як і я про нього? Чи згадує наше спільне життя? Стає сумно, адже я могла йому зателефонувати та перекласти на нього частину проблем. Удвох ми б щось вигадали, мені не довелося б поневірятися квартирами з нашою дитиною. Але його зрада стоїть, як кістка у горлі, і саме це стримує мене від дзвінка.

Коли я розумію, що поряд нікого немає, а я просто розмовляю сама з собою, то бачу картину, яка назавжди залишиться у моїй пам'яті, що б я не робила. Недалеко від місця, де я стою, молода дівчина сидить на лавочці й усміхається найщасливішою та щирою усмішкою своєму малюкові, який сидить у візку. Вона підіймає руки на рівень обличчя і сміється, коли дитина намагається схопити її за пальці.

Ця сцена настільки мила, що стискається серце. Ця дівчина щаслива, бо вона має дитину, яку вона любить найбільше на світі й заради якої пішла на все. Малюк у візку робить її щасливою незалежно від умов, перед якими ставить життя.

Я така рада за ту дівчину, що не відразу помічаю, як їх стало вже троє. Чоловік підстрибом підходить до лавки, спочатку цілує дівчину, а потім бере на руки малюка.

І все б нічого, здавалося, ну що, власне, дивного? Адже таких пар сотні, а то й тисячі та мільйони. Ні, вся річ у мені. Я у всьому винна, тому що своїм рішенням позбавила себе і свою дитину подібного, а то й кращого майбутнього. Позбавила нас усіх сімейного щастя і тих цінностей, яких прагне кожна людина на планеті.

Коли вся трагедія сягає мого вагітного мозку, з моїх очей котяться сльози. Це сльози несправедливості буття, це сльози образи й болю від розпачу за втрачене щастя, нездійснених надій, але і, звісно ж, втрати. Втрати не тільки сім'ї, коханого та батька своїй дитині, а втрату себе такою, якою я була.

У нас було все, але, мабуть, для щасливого життя цього було недостатньо. І справа не тільки в сексі з іншою жінкою, я б вибачила його, але Андрій так гарно говорив про кохання до мене, а сам продовжував свої стосунки на стороні, що не залишив мені вибору.

І вперше в житті я можу просто плакати, адже за підсумком отримала, чого хотіла найбільше на світі. І навіть якщо у мене немає чоловіка поруч, це ще не показник того, що я самотня. У моєму тілі б'ється ще одне серце, і цього достатньо, щоб почуватися абсолютно щасливою, а там як вийде.