Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Практична педагогіка, Ксенія Демиденко 📚 - Українською

Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

269
0
09.12.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Практична педагогіка" автора Ксенія Демиденко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 182
Перейти на сторінку:
ГЛАВА 16 ДІМА СКВОРЦОВ


У класі його звали Дімон, але офіційним прізвиськом було  - Броня. Чому «Броня»?   У хлопця два переломи правої руки, зламаний ніс і вивихнутий великий  палець на лівій нозі. Ви подумаєте, що якийсь причинний? Нє-а! Просто безшабашний і гіперактивний. Так, з деякого часу в психологічних роботах з’явилися  ці дивні терміни «суперактивний», «гіперактивний», «мегаактивний». Раніше таких надто швидких і дуже рухливих дітей, які не вміли чи то не хотіли сидіти або стояти на місці, називали моторними чи «з шилом в одному місці». Пам’ятаєте, у «Енеїді» І.П. Котляревського «Еней був парубок моторний, і хлопець хоч куди козак»? І Наталка Полтавка була «дівка моторна». Зазвичай у класі таких «моторних» дітей небагато – ну  один чи два. Мені ж дістався колективчик, де таких  моторних Енеїв, бо саме хлопці, було не менше половини. І кожен - особистість зі своїми тарганами різної вгодованості в голові, закидонами й прибабахами.

  І от серед такої  кількості рухливих дітей виділялися суперрухливі, гіперрухливі.  З рухливістю у них був явний перебір. От якщо Сашку Вігуру можна назвати  електровіником, то Броня – справжня електромітла. Уявіть собі, як це  все сприяло порядку на уроках і дисципліні на перервах. Я більше боялася не того, що вони урок зірвуть чи  щось учудять протягом навчальних сорока п’яти  хвилин, а щоб живими  лишилися на перерві.  Особливо напружував  Скворцов Діма. Другим його прізвиськом  після «Броня» було «Двонога торпеда». Його Дімі  приклеїла вчителька  фізкультури  Клавдія Михайлівна.

  Середній на зріст, з великою головою, яка, здавалося, жила окремим життям, вічно спітнілий з мокрим волоссям, що стирчало в усі боки – це  Діма Скворцов.  Його руки й ноги знаходилися у безперервному русі. На уроках він постійно крутився, всіх  смикав і турбував. Зауваження  пролітали  мимо його великих  вух зі швидкістю світла.  Коли лунав дзвоник, Броня неодмінно  першим вилітав з класу, навіть якщо   знаходився далеко від дверей. Куди біг  - невідомо, але зникав швидко. Побачити Броню  на горизонті – це не означало, що ти його знайшов. За секунду  він стрімко  втікав у невідомому навіть йому напрямку. Діти, та й дорослі, чого приховувати, при появі Броні на горизонті, просто розступалися, на всяк випадок, раптом не помітить, для збереження здоров’я.  

    Мене як молодого  педагога  поставили якось на чергування в їдальні. Педагоги зі стажем цей захід не любили страшно, і я потім  зрозуміла чому. На перервах  потрібно було простежити за порядком  і  покерувати черговими, щоб  вчасно накрили для молодших класів на третій  перерві сніданки. Черговими виявилися в той день  Діма  Броня і Висоцька Таня. Це як  лід і полум’я, гепард і черепаха! Чергувати у їдальні діти любили, на відміну від вчителів, тому що на весь день вони звільнялися від уроків і допомагали кухарям та буфетниці, за що мали харч (найкращий!!!) цілий день, а також купу смаколиків у вигляді пончиків, цукерок і різноманітних пряничків. Додому йшли з торбочкою смачного. Вищий ступінь мотивації дітей! Їжа й видовища завжди рулять. Їдальня видовища запропонувати не могла, а от «хавчик», як називали діти провіант різного ґатунку – скільки хочеш! Тому охочий почергувати було море.

  Коли на першій  перерві по дзвонику в їдальню  рвонула половина школи й ледве не знесла прилавок з тістечками, а разом з ними буфетницю Тамару, що несамовито кричала, я зрозуміла, що треба негайно щось робити. Я татаро-монгольське іго, що пре степом, точно так і уявляла:  верещить, усе ламає, викорчовує, підминає усе, що на шляху підвертається. А головне – впевнено несеться до мети!

 Що могла зробити маленька вчителька Соня Костянтинівна проти цієї дикої орди?  Якби я стала на дверях, знесли б і мене, і двері.  А навіщо людині кмітливість? Я поставила на дверях Агєєва і  Скворцова, пообіцявши дві порції смачного сніданок. Вермішель їх мало приваблювала, а ось дві сардельки – то реально шкільний делікатес!  Хлопці розігнали  голодних учнів і впускали до їдальні по декілька осіб – таким чином   буфетниця  Тамара спокійно могла  не тільки реалізовувати  тістечка й коврижки,  але й без спецефектів рахувати та віддавати здачу. Я маю на увазі, що копійки не літали над прилавком, як чайки над морем.  А   дітям з початкової  школи ніхто не плював у компот. 

   Проте, мені вистачило Броні – чергового, щоб  більше ніколи в житті не чергувати в їдальні.  Я згодна була на будь-яку громадську роботу, яку завуч та директор вішали на мене, тільки не їдальня! 

 Танечка почала  мити  підлогу до того, як остаточно прибрали брудний посуд зі столів. А Діма з тацею  вирішив пропливти по свіжовимитій  ще вологій поверхні підлоги. Мила забавка, завжди проходила на «ура»! Але не цього разу.  Діма послизнувся і … впав з чотирма мисками  недоїденого супу прямо перед мийкою, де лежала гора немитого посуду. Дімі – нічого, звиклий до таких приземлень, правда, весь був у вермішелі, яку з себе знімав і в рота пхав – не можна дозволити продуктам пропадати. Але  в мийці -  половина тарілок тріснутих, надбитих і просто  побитих.  І таця поламана. Коли порахували збитки від Діминого чергування – схопилися за голови. Не треба пояснювати, чому Дімі заборонили навіть заходити до їдальні, я вже не говорю про чергування.

   А ще був випадок, Діма з  Андрюшею Зайцем   щось там не поділили. Здається, хто буде першим скатувать домашку в Аліни.  Діма схопив Аліниного зошита й втік.   Андрюша   погнався за Дімою. Коли за кимось  гнався  Андрюша, тому, що втікає, треба  було ну дуже швидко  це робити, бо наслідки завжди були  печальними. А тут ще Аліна навздогін крикнула:

— Щось зробите з моїм зошитом, обом бошки відкручу!

 Діма якраз був бігун те, що треба: бігав  дуже швидко й навіть на районних  змаганнях виступав.

   Далі все відбувалося в мене на очах. З дальнього кінця коридору  неслися  ці двоє: перший , як факела, тримав у правій руці перед собою зошит Аліни, зносячи всіх на своєму  шляху без розбору, другий з висолопленим язиком і диким вогнем у очах слдом по вже прочищеному коридору. Якби  математичка  Ганна Петрівна  з купою  зошитів не відскочила  вбік, вже б збирала зошити й себе. А так вона була педагогом з досвідом ( двадцять років – це не жарт!), тому знала, що дешевше собі  обійдеться відскочити. Один правильний рух – і ти жива.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 40 41 42 ... 182
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Практична педагогіка, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"