Читати книгу - "Відлуння, Оксана Усенко"

— І яке з тих морів де? — спитав Сергій роздивляючись  натовп туристів та численні яскраві вітрила, дошки, парашути та щасливчиків, котрі користуючись всім цим стрімко носилися поверхнею моря. Носилися, падали, пірнали, випливали, ловили вітрила та парашути, які вітер старанно намагався вкрасти чи скупати.

— Праворуч — Егейське, воно прохолодніше й вітряніше. Ліворуч — Середземне, яке туристи полюбляють більше, бо воно спокійніше й тепліше. Принаймні на Родосі, — відповіла Стелла, якій доводилося майже кричати, бо вітер елементарно здував слова.

— Даремно… — зітхнув чоловік, спостерігаючи, як один з кайт-серфінгерів підскочив над поверхнею води, але щось там не розрахував й красиво шубовснувся у воду. Сергія накрило спогадами власних розваг у безтурботні студентські роки і тут же зринув спогад про загиблих побратимів. Один з них був родом з Криму та великим любителем кайт-серфінгу…

— О, дивись, тобі пощастило. Зазвичай острів з маяком відокремлений більшою протокою, але зараз той рідкісний випадок, коли можна пройти ледве намочивши ноги, — вигукнула Стелла вказуючи на щось попереду.

— А на одній проскакати можна? Бо я не впевнений, що мою оптимізовану кінцівку варто купати в солоній воді, —  засумнівався в тому «щасті» Сергій, але попрямував за дівчиною.

Попри вітер та натовп туристів, це місце було невимовно чарівне. Тут панував настрій якоїсь безмежної свободи, вічності й одночасно швидкоплинності життя. Але це чомусь не засмучувало, а приносило відчуття волі. Навіть Ефіра, попри те, що вітер періодично намагався її здути з рук Сергія, задоволено мружилася.

— От і  перевіримо твої скакальні здібності, — хитро посміхнулася Стелла.

Протока, до якої вони скоро підійшли, була стрімкою, наче Егейське море намагається скористатися останнім шансом втекти в обійми Середземного, але дійсно не глибокою. Строкатий натовп туристів спокійно форсував її в обидва боки. Більшість людей, які переходили протоку, підіймалися на скельний виступ меншого острова, фотографувалися (темний камінь та причесаний вітром пісок з уламками якихось сухих дерев, мабуть, вважався красивим фоном) та поверталися назад. Але Стелла цим не обмежилася, а впевнено повела Сергія вглиб кам’янисто-горбистого шматка суші, обіцяючи показати якийсь маяк і неймовірний пейзаж. Звучала та обіцянка сумнівно, бо окрім яскраво-синього моря по периметру, острів вкривало голе розпечене на сонці каміння, між яким часом зустрічалися групи низеньких колючих кущиків. Та й жодного натяку на маяк Сергій не бачив.  А ще цей  шматок суші виявився не таким вже й маленьким, як здавався спочатку, тож скоро, крокуючи ледь помітною стежиною, що вихляла пагорбами, чоловік змушений був періодично зупинятися, маскуючи за оглядом місцевості спроби перепочити. Показувати втому не хотілося, адже Стелла фонтанувала ентузіазмом, але Сергій схилявся до думки, що ще трохи такої «прогулянки» і він погодиться визнати фантастичним краєвидом першу ліпшу каменюку, на яку можна буде присісти.  

— А це що? — спитав він, помітивши чудні башти з камінців на одному з пагорбів, а біля них (яке щастя!) великий камінь на який можна було присісти.

— Якась місцева розвага для туристів, — знизала плечима Стелла, зупиняючись. — Кажуть, колись цей острів був зелений, але потім тут почали пасти кіз і  ті швиденько згризли все до каменю. Тож нині,  окрім маяка розважатися тут можна хіба що з камінцями. Кози — то взагалі страшні звірі.

— Знаєш, зазвичай таке кажуть про зовсім інших тварин. Вовків там, наприклад, чи гієн, — здивовано кліпнув на дівчину Сергій, полегшено витягнувши ноги та діставши пляшку з водою. Між пагорбами вітер стих і виявилося, що повітря тут прогрівається до стану розпеченої духовки.

— Хижаки регулюють популяції, а травоїдні знищують. І чарівні кози  чи безтурботні овечки знищили дофіга екологічних систем.

— Як це?

— Легко й невимушено… Варто десь з’явитися цим невибагливим «янголяткам» і за якесь десятиліття, а то й значно менше, від різноманіття відносно закритої екологічної системи  полишаються лише камінці та викопні рештки. І така сумна доля спіткала далеко не один острів і не один вид.

— Хм, а чи не перевішуєш ти провину людей на нещасних тваринок? Щось я не чув про природню міграцію кіз морями-океанами, — критично примружився Сергій, радіючи перепочинку.

— Люди… Люди в цьому питанні чемпіони.  

Тим часом Ефіра зістрибнула на землю і вимагально озирнулася на хазяїна, в руках якого залишився край повідка. Сергій роззирнувся, визнав, що загубитися тут нереально та відчепив повідок кішки. Ефіра задоволено муркнула, діловито пройшлася між кількома баштами, обнюхала низенький наїжачений колючками кущик та тут же спіймала якогось дрібного метелика, що незрозуміло звідки взявся в цій місцині.

— Ефіро, май совість, зараз і тебе запишуть у загрози закритих екосистем, —  з осудом поглянув чоловік на свою улюбленицю. Кішка незворушно сховала в роті кінчик крильця жертви та весело поскакала за Стелою, що вже попрямувала далі. З цього пагорба відкрився вид на якусь будівлю на наступному пагорбі, тож Сергій, провівши поглядом кішку, подумки помолився, щоб то вже нарешті був  обіцяний маяк, неохоче піднявся та пішов наздоганяти свого  «гіда».

Чесно кажучи маяк Сергію зараз більше нагадувала Стелла, біла сукня якої красиво окреслювала спокусливу фігуру та сліпуче майоріла на фоні одноманітних, сіро-коричнево-зеленкуватих пагорбів. Часом у смугах розпеченого повітря силует дівчини тремтів, наче пустельний міраж. Якоїсь миті, милуючись красунею попереду, Сергій раптом помітив, що навколо неї з марева гарячого повітря починають формуватися примарні обриси якогось святкового натовпу, високих будівель, вулиць…