Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

Норріс випив забагато того вечора. Він відчував це, коли непевно крокував додому вздовж ріки з повним животом устриць і обличчям, яке горіло від бренді. Це була чудова вечеря. Найкраще з того, що він куштував, відколи прибув до Бостона. Так багато устриць! Він і не думав, що зможе їх стільки з’їсти. Але алкогольне сп’яніння не рятувало від холодного вітру, який пронизував до кісток, дуючи з ріки.

Норріс подумав про трьох своїх товаришів, які прямували до власних затишних осель, і уявляв привітні вогнища і затишні кімнати, які на них очікували.

Він зачепився чоботом за нерівну бруківку і ледь не впав. Сп’янілий, стояв, хитаючись на вітру і дивлячись кудись за ріку. На півночі, з іншого боку мосту Прізон Пойнт, слабко мерехтіли вогні в’язниці штату. На заході, за рікою, він побачив вогні в’язниці Лечмер Пойнт. Краєвид підбадьорював. Споглядання в’язниць як нагадування про те, як низько можна опуститися.

«Від джентльмена до простого крамаря, — подумав Норріс, — просто, якщо щось піде не так у справах, не поталанить у картах. Не буде більше гарного будинку та карети. Раптове перетворення на перукаря або колісного майстра. Ще одне спотикання, невдала позика — і доведеться приміряти жебрацьке дрантя й торгувати сірниками на вулиці або замітати пил за пенні. Ще одна помилка — і тремтіти від холоду у камері Лечмер Пойнт або визирати з-за решітки у Чарльзтауні.

А звідти можна опуститися лише в могилу».

О, так, похмурий краєвид, але він також підгодовував амбіції Норріса. Юнак керувався не лише спокусою безкінечних тарілок з устрицями чи ароматом чудових черевиків з телячої шкіри та вельветових комірів. Ні, він дивився у іншому напрямку, через прірву, в яку можна було зірватися.

«Я маю вчитися, — думав він, — і ще маю час цього вечора. Я не настільки п’яний, щоб не прочитати бодай одну главу Вістера, щось обов’язково залишиться в голові».

Але коли Норріс видерся вузькими сходами до свого крижаного горища, він був надто виснажений, щоб бодай розгорнути нотатник, який лежав на столі коло вікна. Щоб заощадити свічку, юнак ходив у пітьмі і весь час спотикався. Краще не марнувати свічку і прокинутися рано вранці, коли мозок буде свіжішим. Коли можна буде читати при денному світлі. Він роздягався у слабкому світінні вікна, визирнув на лікарняне поле, коли розв’язував краватку, розстібнув жилет. Удалині, за чорною смугою поля, мерехтіли вогні лікарняних вікон. Норріс уявив темні палати, якими лунав кашель. Там довгими рядами стояли ліжка, в яких зараз спали пацієнти. Так багато років навчання лежали перед ним, але він не мав і тіні сумніву, що має бути тут. Ця мить, це промерзле горище були лише частиною шляху, на який він вийшов багато років тому, коли був ще хлопчиком, коли вперше побачив, як батько розрізає забиту свиню. Коли він побачив її серце, яке ще тремтіло у грудях. Він притиснув руку до власних грудей, відчув биття свого серця і подумав: «Ми подібні. Свині, корови і люди. Механізм той самий. Якби ж я тільки міг зрозуміти, що змушує його працювати, що призводить до руху деталей, я б дізнався, як підтримувати його роботу. Я б дізнався, як ошукати смерть».

Норріс скинув підтяжки, зняв штани і повісив їх на стілець. Тремтячи, він заліз під ковдру. З повним животом і головою, яка паморочилась від бренді, він майже одразу заснув.

І майже одразу прокинувся від стуку у двері.

— Містере Маршалл? Містере Маршалл, ви тут?

Норріс зіскочив з ліжка і зачепився за щось у пітьмі горища. Відчинивши двері, він побачив старого працівника лікарні, його обличчя в непевному світінні ліхтаря здавалось моторошним.

— Ви потрібні в лікарні, — сказав старий.

— Що сталося?

— Карета перекинулася біля мосту через канал. Привозять поранених, а ми не можемо знайти сестру Робінсон. Вони покликали інших лікарів, але ви живете так близько, і я подумав, що варто покликати вас. Студент-медик — краще, ніж ніхто.

— Так, звісно, — сказав Норріс, не звертаючи уваги на не— передбачувані обставини, — я зараз буду.

Він одягався у темряві, незграбно натягнув штани, чоботи і жилет. Юнак не потурбувався про кітель. Якщо там усе в крові, його однаково треба буде скинути, щоб не забруднити. Він натягнув пальто, щоб не замерзнути, і темними сходами вискочив у ніч. Вітер дув із заходу, несучи сморід ріки. Норріс побіг просто через поле, і холоші його штанів невдовзі були мокрі від вологої трави. Його серце несамовито калатало у передбаченні. Він подумав, що перевертання карети могло призвести до численних поранень. Чи знатиме він, що треба буде робити? Він не жахався вигляду крові, бачив її вдосталь у сараї на фермі, де забивали тварин. Він страхався власного незнання. Норріс був таким зануреним у власні думки про критичний момент, який очікував на нього, що не одразу зрозумів, що чує. Але, зробивши ще кілька кроків, він почув це знову і зупинився.

З берега ріки доносився жіночий стогін.

Звук страждання, чи просто хвойда обслуговує клієнта? Вечорами він не раз ставав свідком таких випадків на березі ріки, у пітьмі під мостами, чув виття та хрюкання тих, хто злягався крадькома. Зараз не було часу підглядати за повіями, лікарня чекала на нього.

А потім звук повторився, і Норріс зупинився. Це був не чуттєвий стогін.

Він побіг до набережної і гукнув:

— Агов! Хто тут?

Подивившись униз на ріку, він побачив щось темне, що лежало там, де плескалася вода. Тіло?

Юнак зліз по камінню, і його ноги провалилися у чорну муляку. Холодний бруд просочився крізь тріснуту та протерту шкіру черевиків. Коли він підійшов ближче до води, серце забилося частіше, а дихання пришвидшилось. Це було тіло. У темряві юнак міг роздивитись лише силует жінки. Вона лежала на спині, її спідниці до самого корсета були у воді. Руки оніміли від холоду та жаху. Норріс підхопив її під руки і потягнув берегом угору, доки повністю не витяг із води. Судома звела руки, зі