Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

Читаючи тексти, зокрема історичні, ми можемо завиграшки потрапити в пастку, коли сприйматимемо їх лише «вороже» або лише «дружньо» та порівнюватимемо з власними або сучасними цінностями[233]. Інтерпретуючи тексти Юма й Канта, а також інших історичних постатей задовго після їхньої смерті, маємо дистанціюватися від цих двох манер читання. Коли переможений методичним і теоретичним нарцисизмом читач намагається імперіалістично «завоювати» такі тексти з позицій сучасності, вимагаючи, щоб автори були схожі на «нас», це антиісторично й негуманно. Соціо­логія чітко зафіксувала, що нам властиво переймати сучасні тенденції. Може, тексти філософів вплинули на позиції расизму в європейському мисленні, але їхній расизм і дуальність варто насамперед розуміти як джерело і вияв позицій цього мислення в Європі, що незабаром загарбає світ. Відкидати їхній расизм, бо він може загрожувати місцю цих мислителів у філософському каноні, так само хибно, як і відкидати всю їхню філософію та погляди лише через расистські вислови. Через це їхні тексти не стають менш важливими. Навпаки, це лише їх актуалізує, тож їх потрібно читати критичніше та історичніше, адже ці видатні філософи, очевидно, також були людьми своєї доби.

Соціал-дарвінізм і різні його відгалуження пояснювали фактичну чільну позицію Європи у світі. Так, успіх європейців був наслідком природного, біологічного устрою. Ідея, ніби расові відмінності позначалися на тому, що різні суспільства перебували на різних щаблях розвитку, збігалася з економічними інтересами трансатлантичної работоргівлі. Ставлення британців до колоніальних підданих — це переважно суміш расизму та культурного патерналізму[234].

Джон Стюарт Мілл (1806—1873), чоловік, якого вважають за засновника британського та європейського лібералізму і який упродовж тридцяти п’яти років — з 1823 до 1858-го — працював у британській Ост-Індійській компанії, може слугувати взірцем. Він писав: «Украй помилково сподіватися, що між однією цивілізованою нацією та іншою і між цивілізованими націями та варварами можна досягти однакових міжнародних звичаїв і правил міжнародної моралі […] Таврування будь-яких дій проти варварського народу як порушення міжнародного права свідчить лише про те, що той, хто таке заявляє, ніколи ґрунтовно не обмірковував цю тему»[235]. Мілл позитивно ставився до британської колонізації Індії, але не був задоволений агресивністю й патерналізмом цього процесу. Консерватор Едмунд Берк (1729—1797), своєю чергою, аргументував, що Індією потрібно керувати на підставі індійських, а не британських традицій, водночас відкидаючи культурний релятивізм[236]. Попри наявність прикладів того, як колоніалісти відмежовувалися від расизму й систематичних теорій про європейську вищість, Джон Стюарт Мілл може продемонструвати, що навіть ліберали сприймали колоніалізм як відносини між цивілізованими й варварами[237]. Джозеф Чемберлен (1836—1914), член Ліберальної юніоністської партії й міністр колоній Великої Британії, на початку ХХ століття поширював серед британської еліти ось таке сприйняття себе та світу: «Думаю, що британська раса найкраща з усіх панівних рас, які лиш бачив світ»[238]. І в перші роки імперії, і за її розквіту головну імперієтворчу стратегію Лондона — «Indirect rule», опосередковане керування, виправдовували різними варіантами расизму, але вона аж ніяк не поширювала домінування Британії або білої раси. Лондон головно переймався геополітикою й економічними прибутками своїх еліт. Саме тому расизм і надмірний патерналізм могли сприймати та критикувати як загрозу стратегічним цілям імперії.

Нельсон Мандела в автобіографії писав про те, як він розуміє переваги та недоліки британського колоніалізму. Його слова дають змогу зрозуміти погляд на людину часів колоніалізму[239]. Мандела визнавав, що багато його ідеалів були продуктом британських ідей і цінностей, але вказував на інші аспекти колоніалізму. Незалежно від індивідуальних відносин і мотивів, колоніалізм організовував асиметричні взаємини між людьми, а ідеології, що виправдовували право одних країн і народів керувати іншими, такі відносини лише підтримували. Мандела описував наслідки колоніалізму для мислення й уявлення про світ колонізованих. Він писав про те, як збирався на зустріч в Ефіопії, щоб залучити кошти для боротьби з політикою апартеїду. Ступивши на борт літака, Мандела відчув паніку. Він побачив темношкірого пілота й подумав: чи з таким безпечно літати? Чи вміє він літати взагалі? Отакі думки роїлися в голові Мандели, коли він летів на зустріч, присвячену боротьбі з апартеїдом. Відтак, веде Мандела далі, він тихо сидів і міркував, як узагалі в нього виник такий погляд на африканців. Він відкрив для себе владу колоніального світогляду. Самого Нельсона Манделу переміг колоніальний погляд на «африканця», і на коротку мить Мандела усвідомив, що теж має упередження. Він дивився на африканця очима колоніалізму.

Поява британської колоніальної системи була доволі скромна, але ця система була «дитиною» ранішої європейської експансії.

Одна з багатьох іроній історії полягає в тому, що епоха великих відкриттів, яка поклала початок європейського й відтак західного домінування, починалася як оборонна стратегія проти ісламських завойовників, що захопили Південну Європу та опанували торговельні шляхи між Європою та Азією, а також шляхи Сахарою до Піренейського півострова. Мусульманські сили взяли цей півострів у VIII столітті, і Аль-Андалус, або Кордовський халіфат, як мусульмани називали згаданий регіон, був у зеніті величі в ХІ столітті. Після тривалих конфліктів і короткотривалих війн із християнськими королівствами на території сучасної Франції, а також через чим­раз більший соціальний опір в Іспанії та Португалії мусульман витиснули з острова. Коли 2 січня 1492 року емір Мухаммад ХІІ передав Гранадський емірат королеві Ізабелі І, християни після семисот років мусульманського панування повернули територію, де згодом розвиватимуться дві держави — Іспанія та Португалія.

Португальці ще у XV столітті на чолі з Енріке Мореплавцем почали шукати альтернативні торговельні шляхи морем, яких мусульмани не могли б контролювати. Як губернатор Сеути в Північній Африці, Енріке бачив, що каравани з Африки через Сахару не хотіли торгувати із, за їхніми словами, «християнськими язичниками», які тепер мали владу в місті. Тому 1416 року він запропонував організувати кілька експедицій, щоб дослідити західне узбережжя Африки. Моряки поступово здобували більше знань про море та навігацію. Так почалася ланцюгова реакція дій і подій, що змінять перебіг історії[240].

У 1492-му, тому самому році, коли християни відвоювали Піренейський півострів, королева Ізабела та король Фердинанд підтримали план досвідченого моряка Христофора Колумба, який планував знайти морський шлях в Індію[241]. Монархи, католицька церква й безліч авантюристів, крім торговельно-стратегічних цілей, прагнули здобути владу й багатство, а також поширити християнство. Тому Колумб віз із собою Біблію, а на борту «Святої Марії», або «Санта Марії», були місіонери. Він перетнув Атлантичний океан, опинився на Карибських островах, відкрив для завоювання Америку, а також нові можливості для експансії західної торгівлі. Лише за кілька років, 1498-го, Васку да Ґама таки знайшов морський шлях до Індії, обігнувши з півдня Африку.

Хоч британці не мали стосунку до експедицій, однак ці виправи заклали структурні підвалини майбутньої міжморської британської