Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

Тож відтепер європейська експансія стала морською. Перші британці на цій початковій стадії глобалізації світової торгівлі торгували цукром, і строката група з авантюристів, піратів і підприємців почала з Карибських островів. Відтак вони чимраз більше торгували вигідними прянощами, чаєм, опіумом і текстилем з Азії, а ще пізніше — продавали рабів з Африки в Новий світ.

Багато з них, кого згодом вважатимуть за піонерів британського колоніалізму, скидалися радше на піратів та злочинні банди й мали вкрай мало спільного з тими адміністраторами, яких Британська імперія за кількасот років відряджала поширювати цінності західної цивілізації на «континенті темряви». Один із перших, легендарний Френсіс Дрейк, провернув чи не найвідомішу й найвдалішу піратську авантюру в історії. Неподалік сучасної Панами він пограбував іспанські кораблі із золотом, які прямували до короля, а коли збагнув, що не може повернутися назад тим самим шляхом, вирішив обігнути планету. Позиція Дрейка показує тогочасне британське мислення: він торгував рабами й був злодієм, але британська королева Єлизавета І нагородила його званням лицаря 1581 року. Мабуть, не дивно, що трон його відзначив, адже більшою частиною золота від Дрейка королева виплатила зовнішній борг Англії[242]. Тривалий час британці лише копіювали те, що інші європейці зробили до них, як-от Дрейк пішов слідами навколосвітнього плавання Магеллана. Сидячи в чорта на задвірках, вони паразитували на глобальній системі торгівлі, що її створили португальці, нідерландці та іспанці між Азією, Африкою, Америкою та Європою. Лише згодом британці розбудували власну мережу, і в цій перспективі пірат і торговець рабами Дрейк став одним із піонерів нової все­світньої торгівлі та глобалізації. Глобалізація й ранній європейський колоніалізм були двома боками одної монети, і обидва процеси супроводжував гуркіт гармат та морські баталії.

Паралельно з усім цим британці почали будувати флот. У той час Англія перебувала в тривалому політичному та воєнному конфлікті з Іспанією. Ця конфронтація досягла піка, коли англійці перемогли іспанську армаду 1588 року: іспанці тоді прагнули захопити Англію й відродити католицизм. Результат, певна річ, вплинув на майбутню релігійну ситуацію на островах, але також створив історію. Ця перемога дала чітко зрозуміти, що Британія незабаром стане «володаркою морів». Вони мали кращі судна і згодом замінили погані й дорогі бронзові гармати на дешевші та ефективніші залізні. Ці військові чинники давали змогу експансії в багатьох напрямках, проте хибно стверджувати, що Британська імперія набула однієї визначеної форми або встановила одні-єдині відносини зі своїми колоніями.

Відносини британців із захопленими регіонами були різні, про що можуть свідчити їхні різні назви — «поселення», «коронні колонії», «власницькі колонії», «протекторати» й «домініони». Британська міграція, зокрема, але і європейська міграція загалом понад усе сприяли здатності європейців впливати на світ. Британці відіслали в’язнів, щоб ті заселили острів-в’язницю Австралію. У майбутні США переїжджали поселенці та підприємці, а в Судан відряджали найкращих науковців — антропологів та істориків, які закінчили Оксфорд і Кембридж і вільно говорили місцевими мовами. Як тоді казали, вони мали керувати країною, «притуливши вухо до землі». Коли йдеться про таку велику та всебічну імперію, як Британська, дуже легко знайти приклади чи захопливі історії, що підтвердили б різні погляди на те, як британська колоніальна система вплинула на розвиток колоній.

Те, що відбувалося в Африці, найчастіше асоціюють із колоніальним расизмом загалом і з британським колоніалізмом зокрема. Можна описувати всю Африку під британським пануванням, щоб з’ясувати різноманіття стратегій, застосовуваних Лондоном, і наслідки різних відносин, що склалися між центром і колоніями. Темою також могла б стати боротьба проти нідерландського населення й розвиток Південної Африки порівняно із заснуванням колонії Золотого Берега 1867 року, а також зв’язок цих подій із приватними капіталістичними інтересами європейців[243]. Або можна було б порівняти британську поселенську політику: ставлення до народу Шона й ситуацію в «Родезії», з одного боку, і заснування Сьєрра-Леоне, «Провінції свободи» (The Province of Freedom) — із другого — колонії з широкою автономією, де поселилися б усі звільнені з Америки раби. Однак проблема такої перспективи полягає в тому, що причини залежності цих різних країн та етнічних груп від Лондона різні, а тому порівняти й оцінити ефект колоніальної політики було б складно.

Натомість я зосереджуся на британських колоніях вздовж Нілу — гігантському регіоні від Александрії, що на берегах Середземного моря, до великих озер у центрі Африки. Регіон обабіч Нілу, займаючи десяту частину площі Африки, вкрай строкатий — як із географічного, так і з культурного погляду. Ніл бере початок у самісінькому серці континенту, тропічних лісах Африки, протікає через одне з найбільших у світі боліт, що в Південному Судані, відтак тече однією з найбільших і найспекотніших у світі пустель, зрештою впадаючи на півночі Єгипту в Середземне море й утворюючи дельту з надзвичайно родючими берегами. Поглянувши на британський колоніалізм та імперіалізм у цьому регіоні, можемо точно проаналізувати вплив колоніалізму, адже території, що їх британці підкорили впродовж кількадесяти років наприкінці ХІХ століття, становлять яскравий приклад неабиякого різноманіття доєвропейської історії Африки. Єгипет — найстаріше державне утворення на планеті — до появи в Африці британців був частиною Османської імперії аж 350 років. У Судані до влади щойно прийшли ісламістські повстанці, поваливши панування Османсько-єгипетської імперії, що завоювала країну шістдесятьма роками раніше. У південній частині Судану, своєю чергою, можна знайти найяскравіші приклади майже повністю бездержавних суспільств[244]. Водночас поруч із великими африканськими озерами, витоками Нілу, понад кількасот років розвивалися королівства, основу економіки яких становило залежне від опадів сільське господарство й вирощення бананів. Східніше, на височинах в Ефіопії, розташовувалася імперія з понад тисячолітньою історією, що об’єднувала суспільство, яке вважало себе найдавнішими християнами[245].

Утім, найголовніша причина, чому цей регіон особливо цікавий для розуміння європейського колоніалізму, полягає в тому, що влада над Єгиптом і Суецьким каналом була головною запорукою розбудови імперії. Долина Нілу була також стратегічним і економічним центром британської політики поділу Африки, і Лондон мав незвично чітку та доволі послідовну стратегію розвитку цього регіону. Ось таке поєднання політичної, культурної та географічної строкатості Африки з наявністю в Британії стратегії для колоній уможливлюють аналіз змін і подій, спричинених колоніалізмом та іншими чинниками. Крім цього, згаданий регіон дає унікальну нагоду порівняти дві різні імперії, їхні політики й відповідні наслідки. Річ у тім, що впродовж кількох десятиліть за контроль і користування цією територією співпрацювали та конкурували Британська і значно старіша Османська імперія.

Військова кампанія Лондона із завоювання всього Нілу, від великих озер у серці континенту до Середземного моря, почалося 1882 року як боротьба за Суецький канал та Єгипет. На початку літа британці вийшли в Середземне море на канонерках і стали на якір неподалік Александрії — прекрасного міста з відомою набережною, яке заснував Александр Великий приблизно 300 р. до н. е. Лондон погрожував розстріляти з гармат єгипетське портове місто, прагнучи придушити національне повстання проти мусульманської Османської імперії.