Читати книгу - "В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський"

— Кінець кінцем, — резюмував Фрідріх, — вихованці «Гілети» й ті, хто їх сюди направив, ідуть у нас в одній упряжці. Наше з вами спільне завдання полягатиме в тому, щоб тісніше об'єднати всіх на службі рейхові.

— Що саме мені доведеться для цього робити? — поцікавився Клинченко.

— Про це говорити ще рано. Ви, ну, як би це висловитися, не ображаючи вас, курсант чи що. А от вб'єтеся в колодочки, одягнете офіцерські погони — і ми розберемося в усьому докладніше.

«Теж читав моє досьє, отож і підігріває в мені кар'єристські настрої», — здогадався Клинченко. А вголос лише здивовано-радісно гукнув, удаючи, ніби чує новину:

— Така можливість передбачається?

— Фон Ланценауер доповідав про вас адміралу Канарісу. Отже, вважайте, погони на вас.

Лекція Фрідріха тривала близько трьох годин. І вбиваючи в пам'ять, мов цвяхи, найбільш цікаві для Центру інформаційні новини, Микола роздумував одночасно над тим, як увійти в довір'я до головного посередника між свастикою і тризубом. А що перед ним саме така постать, сумнівів не було.

«Обов'язково дізнатися про Фрідріха докладніше», — з цією думкою вийшов Клинченко з кімнати, де відбувалася їхня розмова, і, фотографуючи чіпким оком довгий, напівтемний коридор, відразу побачив Долла. Той якраз чаклував біля запальнички, що не хотіла горіти, і тому не помітив свого колишнього підлеглого.

— Шеф! — неголосно гукнув Клинченко.

— Диви, знайшлася таки моя пляшка коньяку, — зрадів п'яниця. — Ти пам'ятаєш, Миколо, борг?

— Чому б ні, Отто! Тільки не ті нині часи, щоб такі борги віддавати. Вважай мене арештантом. Ані кроку без дозволу інструктора.

— Хто ж тебе опікає?

— Начальство в мене суворе: Зігфрід.

— Нічого не поробиш. Треба бути дисциплінованим, хлопчику мій. Та є вихід: поїду з тобою в Бранденбург. Сподіваюсь, фон Ланценауер старого колегу з своїх володінь не вижене.

— Яким вітром, Отто? — з цими словами підійшов до них Фрідріх.

— Мені щастить сьогодні на зустрічі, — трохи натягнуто, як здалося Клинченкові, відповів Долл. — Ну, тепер, Миколо, тобі доведеться частувати нас двох! Мій колишній учень, — відрекомендував він Клинченка.

— А мій нинішній…

— Он як, ви вже й знайомі? Втім, я наперед знав, що без тебе й вода не освятиться. Поїдеш з нами до Бранденбурга? Козаченко частує.

Фрідріх категорично відмовився, пославшись на переобтяження невідкладними справами.

Повторювати запрошення Долл не став. Випросивши у Зігфріда, який ще мав затриматися в Берліні, вільний вечір для свого колишнього вихованця, він посадив Клинченка поруч з собою в «мерседес». Поїхали. Довго мовчали. Кожний думав щось своє. Вже десь за межами Берліна Долл несподівано спитав:

— Як він тобі сподобався?

— Хто, Фрідріх?

— Хай Фрідріх! Хоч, між нами кажучи, він такий Фрідріх, як я папа римський. Це одне з його псевдо.

— Отто, ти його чомусь, бачу не полюбляєш.

— Хай його чорти люблять. А я не вірю цьому пройдисвітові.

— Пройдисвітові? А я чув, ніби він має звання майора СС…

— Будь з ним обережний, Миколо, може продати за півгроша.

— Спасибі за турботу!

— А що ж ти думаєш, турбуюсь. І про себе теж: я перший пригрів тебе. Поворогуєш з ним — і мене на слизьке потягнеш. Волію його мати серед непевних друзів, ніж серед ворогів. Але я певен, він на чому-небудь голову зламає. На такому життєвому шляху, як у нього, завжди зустрічається кат…

Густо пересипаючи свою розповідь чортиханням і нецензурною лайкою, Долл словесними штрихами малював портрет Фрідріха, якого насправді звали Альфредом.

…1915 рік. Альфред Бізанц — австрієць за підданством, німець за походженням, авантюрист за професією, космополіт за переконаннями — опиняється в рядах польських легіонерів Йозефа Пілсудського, які на боці імператора Франца-Иосифа б'ються проти Росії. Трьома роками пізніше Бізанц продає свій меч жовтоблакитникам з так званої УГА. Помилка в розрахунках! Українська галицька армія розгромлена. Куди податися? Бізанц, мов хамелеон, змінює забарвлення: перебігає до ЧУГА — Червоної Української Галицької Армії. З намірами — найпідступнішими: зрадити свій полк і ціною крові однополчан дістати відпущення гріхів від білополяків. Та перше ніж встигає здійснити задумане — потрапляє в полон до пілсудчиків. Його вже ведуть на розстріл. Але втручаються старі приятелі: Рідз Смігли, Бек, Сікорський. Сам Пілсудський прощає стару зраду заради нової: він влаштовує Бізанца до штабу Петлюри як резидента своє розвідки (союзники уважно стежать один за одним).

Шпигун завойовує довір'я головного отамана. Симон Петлюра дарує йому навіть звання полковника свого генерального штабу.

– І ким стає наш герой, наш войовничий Альфред по війні? — вставляє Долл запитання у власну розповідь.

— Польським генералом, — навмання кидає Клинченко.

— Не вгадав! Та хіба передбачиш манівці такого дурисвіта, — гарячкував оповідач. — Ні, твій Фрідріх-Альфред зайнявся більш грошовитими справами: перетворюється на орендатора і спекулянта великими земельними маєтками. Розкішне авто, власний рахунок у банку…

— Можна позаздрити!

— Я б теж не відмовився. Та йому й цього здалося замало. До того ж і дня не може прожити без зрадництва. Наші знали про це і вирішили використати колишні його зв'язки з петлюрівцями для зміцнення резидентури у Львові. З одного боку нас цікавили поляки, а з другого — від Львова до кордону з Радами — рукою подати. Послали Шольца. Ти його знаєш. Поїхав він до Польщі як представник сільськогосподарського банку Німеччини, а повернувся з «трофеєм»: завербував таки Бізанца. Ну, а той — радий старатися — таку розвів хвилю, що його помітив сам Ріббентроп і почав давати йому розвідувальні завдання по лінії міністерства закордонних справ. Одним словом, став Альфред головним спеціалістом рейху з питань України. Задер носа. Навіть перехилити чарку тепер зі мною відмовляється.

— Невже так високо злетів?

— Ще б пак! Очолював п'яту колону в Польщі, а нині верховодить українськими націоналістами. Коли недавно знову побилися Бандера з Мельником,