Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

Про що? Про що це мені нагадує?

Але був надто розлючений, щоб зупинятися на цій думці. Щось більш приземлене крутилося в голові. Я приїхав до Стіпл-Гілл автівкою Тома. Після мого урочистого виходу я виявився безпорадним.

Чудово. Викинув рукавички у смітник, дістав телефон — і тут зрозумів, що не знаю номерів місцевих таксі. А навіть якби знав, їх, так чи так, не пустять на цвинтар.

Вилаявся собі під ніс. Звісно, завжди можна дочекатися, поки Том закінчить, але гордість не дозволяла. Добре. Піду пішки. Знаючи, що це лише впертість, проте надто розлючений, щоб звертати на це увагу, я попрямував до воріт.

— Докторе Гантере!

Я обернувся й побачив Джейкобсен, яка йшла стежкою до мене. Яскраве сонце світило їй в обличчя, вона злегка мружилася від променів. У кутиках сірих очей з’явилися крихітні гусячі лапки, надавши їй насмішкуватого, майже жартівливого вигляду, її риси пом’якшилися.

— Доктор Ліберман сказав, що у вас немає машини. Як ви повернетеся до міста?

— Упораюся.

— Я підвезу вас.

— Ні, дякую, — не було в мене настрою приймати послуги.

Вираз її обличчя неможливо прочитати. Вона від­кинула сплутане пасмо волосся, акуратно заклала його за вухо.

— Я б не радила ходити пішки. До того ж тут преса чатує.

Про це я забув. Гнів почав ущухати, а я почувався просто бовдуром.

— Піду візьму свою машину, — сказала Джейкобсен.

Розділ 12

Мовчання в машині товариським не назвеш, але й не­зручним воно не було. Я не дуже хотів теревенити, а Джейкобсен з цього приводу взагалі не переймалася. Вибухові емоції в мене трохи охолонули, проте образа ще тліла й згасати не збиралася.

Я відтягнув униз комір сорочки, мені досі пек­ло й парило від задухи ялинового лісу. Сонце перетворило салон автомобіля на піч, але кондиціонер нарешті взявся до роботи й почав перемагати у своєму двобої. Я похмуро дивився у вікно, спостерігаючи за нескінченною послідовністю крамниць і фаст­фудів: скло, цегла й бетон на темно-зеленому тлі гір. Накрило гостре усвідомлення того, наскільки це все чуже. Мені тут не місце. І ти, звісно ж, небажаний гість.

Можливо, усе-таки варто перевірити ранні рейси.

— Певно, вам це не сподобається, але доктор Гікс мав рацію, — проговорила Джейкобсен, виводячи мене зі сумних думок. — Доктор Ліберман є уповноваженим консультантом з БРТ. Ви ні.

— Я знаю, як працювати на місці злочину, — мене це зачепило.

— Упевнена, що так, але річ не в тому. Якщо справа дійде до суду, ми не можемо дозволити собі, щоб адвокат звинуватив нас у недотриманні процедури, — вона обернулася, подивилася на мене щирим поглядом сірих очей. — Ви маєте про таке знати.

Я відчув, що мій гнів, який спалахнув через уражене самолюбство, згасає. Вона мала слушність. І на кону тут значно більше, ніж моя гордість.

— Доктор Ліберман хворий, чи не так?

Питання мене здивувало.

— Чому ви про це заговорили?

Джейкобсен не зводила очей з дороги.

— У мого тата було хворе серце. Вигляд мав такий самий.

— Що сталося? — запитав я.

— Він помер.

— Співчуваю.

— Це було багато років тому, — вона закрила тему.

Відпрацьована беземоційність обличчя. Проте відчувалося: вона шкодує, що навіть таку дещицю розповіла про себе. Мене знову вразило усвідомлення того, яка вона приваблива. Звісно, це й раніше було очевидно, але я дивився на неї лише з академічної точки зору, як можна захоплюватися постаттю та формою мармурової статуї.

Але тепер, у тісному просторі автомобіля, цього не можна було не відчути. Вона зняла піджак, біла сорочка з короткими рукавами відкривала пружні м’язи рук. На поясі висів пістолет — різка нотка як для ошатного ділового костюма. Але я чув шурхіт її спідниці на стегнах, коли вона натискала на педалі, відчував свіжий чистий аромат шкіри, — мабуть, то таке легке запашне мило, а не парфуми.

Це нове відчуття лоскотало нерви. Я відвів погляд від повних губ і рішуче втупився у лобове скло, не зводячи очей з дороги.

Джейкобсен, мабуть, зламала б мені зап’ясток, якби зрозуміла, що в мене зараз на думці. Або застрелила б тебе.

— Є новини про Ірвінґа? — запитав я, щоб хоч якось відволіктися.

— Шукаємо, — іншими словами: ні. — Доктор Ліберман каже, що останки в лісі, ймовірно, належали Віллісові Декстеру, — діловито зауважила вона.

— Здається, так, — я описав переломи лобної кістки, додав, що вони відповідають травмам Декстера. — Гадаю, це має сенс. Хтось підмінив тіла, а потім кинув тіло Декстера в лісі на задвірках, де його не знайшли б, якби не обшукували територію.

— Але злочинець передбачив, що це станеться, тільки-но ми зрозуміємо, що тіло в могилі не те. Тож убивця, очевидно, хотів, щоб ми знайшли останки в лісі.

Спочатку Луміс, потім невідомі останки в труні, тепер Декстер. Немов доріжка, де за дороговкази правлять трупи: кожен до наступного.

— Це мала бути людина з доступом до Стіпл-Гілл, — сказав я. — Вдалося відстежити Дуайта Чемберса, про якого говорив Йорк?

Джейкобсен пригальмувала й зупинилася на червоний сигнал світлофора.

— Ви впевнені, що ті зуби — свинячі?

— Звичайно.

— Думаєте, їх залишили навмисно?

— А з якої ще причини вони б там опинилися? Лежали над грудною кліткою, саме там, де мала бути голова до того, як некрофаги дісталися до тіла. Але на жодному немає слідів подряпин чи пошкоджень. А якби на них залишалася м’яка тканина ясен, гризуни б її відгризли. Це означає, що зуби вже були чистими, коли їх там висипали.

Між бровами Джейкобсен пролягла маленька зморшка.

— Але навіщо?

— Не питайте мене. Можливо, той, хто лишив їх там, хотів знову похизуватися.

— Не розумію. Чому свинячі зуби — то хизування?

— Свинячі премоляри дуже схожі на людські кутні зуби. Людина, що не є фахівцем, може легко сплутати одне з іншим.

Джейкобсен нахмурилась.

— Отже, вбивця показав нам, що йому відомі такі подробиці. Як відбитки пальців, залишені на