Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

павутину своїх думок у речення. — Ну… вона про хлопчика, який подорожує в часі. Він має маленький човник — маленький червоний човник — і спускає його на воду… на Лох-Ґілл. Цей човник — лише дитяча іграшка, та коли малий спускає його на воду, той стає великим, щоб він міг туди залізти. Дитя веслує через усе озеро, але прибуває завжди не на протилежний берег, а деінде. До Америки під час революції, до Франції за Наполеона, до Китаю в часи спорудження Великого муру. Коли йому хочеться повернутися додому, він знаходить найближче озеро чи струмок, спускає свого маленького човника на воду й залазить у нього.

— І знов опиняється на озері, — з усмішкою в голосі закінчив Томас.

— Так. Повертається додому, — сказала я.

— Оїн буде в захваті.

— Я подумала, що напишу першу історію, першу пригоду, а тоді можна буде продовжити, додати більше, залежно від того, що йому буде найцікавіше.

— А що, як ти подаруєш йому для цього книжку, яку вже створила, ту, що з порожніми сторінками, а я допоможу тобі зробити ще одну? — Завершивши свою операцію, Томас випростався, опустив светр мені на живіт і сховав інструменти. — Я непоганий художник. І достеменно зможу намалювати малого хлопчика в червоному човні.

— Я писатиму слова, а ти створюватимеш малюнки? — радісно перепитала я.

— Так. На вільних сторінках це буде простіше. Закінчивши, ми впорядкуємо слова й малюнки так, щоб вони збігались. А наостанок усе зшиємо та склеїмо.

— У нас обмаль часу.

— Тоді слід починати, графине.

***

Ми з Томасом працювали аж до ранку п’ятниці й суботи; як він примудрявся працювати весь день і присвячувати дитячій книжці більшу частину ночі, мені важко було збагнути. Томас створив систему, за якою малюнки й текст мали впорядковуватися після оправлення, а я почала вигадувати оповідь, пильнуючи, щоб вона була стисла, й обмежуючи текст одним маленьким абзацом на сторінку. Томас малював під словами прості олівцеві ескізи, раз у раз додаючи картинку на цілу сторінку, щоб було цікавіше. Він подарував мені авторучку з невеликою порожниною вгорі, куди вміщалися капсули з чорнилом і кілька крапель води. Я мала тримати ручку дуже обережно, щоб вона не забризкувала сторінку. Працювала я так невпевнено, що була змушена писати олівцем, а Томас, прикусивши язика й зігнувшись над сторінкою, наводив мої слова чорнилом.

У неділю ми з Бріджид, Оїном і Томасом поїхали на месу; Томас сказав, що три пропущені недільні меси поспіль — майже такий самий привід для скандалу, як повернення з того світу. А я саме повернулася з того світу. Я усвідомила, що дуже хочу знову побачити каплицю в Баллінаґарі, але страшенно боюся уваги, що її до себе приверну. Я особливо ретельно подбала про зовнішність, знаючи, що судитимуть про мене за нею. Вирішила надягнути темно-рожеву сукню, а на голову кремовий клош — капелюшок, який Беатріс передала з Томасом. З ним вона також послала коробочку з дрібничками, сережки, що пасували до кількох костюмів, кілька пар рукавичок і сумочку вугільно-сірого кольору, доволі нейтрального, щоб її можна було носити з чим завгодно.

Ще Беатріс сховала серед пакунків набір для гоління, такий самий як у Томаса: маленьку коробочку з лезами й товсту рукоятку з широкою голівкою. Все це лежало в невеликій бляшанці із зображенням орла на кришці. Я замислилася, чи, бува, не помітив Томас, що я кілька разів брала в нього набір для гоління і тому й купив ще один, щоб я більше цього не робила. Бритва була громіздка й незручна порівняно з тим, до чого я звикла, але виконувала свою роботу — треба було лиш діяти обережно й бути уважною. Я не знала, чи голилися жінки в цю епоху, та якщо Томас забезпечив мені власну бритву, це не могло бути геть нечуваним явищем.

Я випробувала косметику, розтерши косметичний крем і нанісши поверх нього пудру, рум’яна й фарбу для вій, і приємно здивувалась ефекту. Я мала свіжий і привабливий вигляд, а Беатріс не помилилася щодо відтінку рожевого: на моїх щоках і губах він був малопомітний, але симпатичний.

Волосся залишилося найскладнішою частиною мого туалету, і я насилу впоралася з ним, заплівши французьку косу, забравши кучері, а тоді скрутивши її у вузол на потилиці. Встромила в той вузол кілька довгих шпильок і подумки наказала йому не розкручуватися. Я вперше вдягнула корсет, пристебнувши до довгих ремінців панчохи, і від усього цього так утомилася й виснажилася, що заприсяглася більше ніколи його не вдягати.

Коли я разом з Оїном залізла на заднє сидіння машини, залишивши переднє для Бріджид, вона, зиркнувши на мене, пирхнула, але Оїнове личко, коли він мене побачив, помітно проясніло.

— Меса триває дуже довго, мамо, — пошепки застеріг він мене. — А бабуня не дозволяє мені сидіти з друзями. Та якщо ти сидітимеш зі мною, може, меса не буде такою нудною.

— Колись вона тобі сподобається. Перебування серед людей, які тобі небайдужі і яким небайдужий ти, може впливати дуже заспокійливо. Правду кажучи, для цього й потрібна церква. Це можливість спокійно посидіти на одному місці, подумати про всі чудові творіння Господа й перелічити все, у чому нам пощастило.

— Я добре рахую, — з надією в голосі сказав Оїн.

— Тоді тобі аніскілечки не буде нудно.

Ми перетнули Дромагайр і виїхали в поля, прямуючи тією самою дорогою (хай і небрукованою), якою просувалася я, чітко пам’ятаючи все, що мені повідомила Мейв О’Тул. Побачивши церкву, я неначе помітила знайоме обличчя і попри всі побоювання мимохіть почала всміхатися. Ми з гуркотом зупинилися серед схожих за формою та стилем машин. Тоді Томас відчинив свої дверцята й вийшов, підняв із заднього сидіння Оїна й допоміг Бріджид вийти, а відтак простягнув руку й мені.

— Бріджид, бери Оїна та йди всередину. Мені треба трохи поговорити з Енн, — наказав Томас.

Оїн і Бріджид одночасно нахмурились, але Бріджид узяла малого за руку й пішла травою до відчинених дверей, що зустрічали потік парафіян. Ті приїздили автівками, фургонами, а часом і кінними возами.

— Сьогодні рано-вранці я бачив отця Дарбі. Він відслужив заупокійну службу по смерті Сари Ґілліс, бабусі місис О’Тул.

— О ні!

— Вона була така стара, що молилася про відхід, — сказав він. — Їй було щонайменше сто років. Її смерть — благословення для родини.

Я кивнула, думаючи про Мейв і довголіття, яке вона успадкує.

— Та я хотів поговорити з тобою не з цього приводу. Я попросив отця Дарбі зробити сьогодні повідомлення з кафедри. Він щотижня робить оголошення: сповіщає про церковні