Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

Він зняв і знову надягнув капелюха.

— Я попросив його повідомити, що ти повернулася додому після тривалої хвороби й мешкаєш у Ґарва-Ґлібі із сином. Подумав, що так буде легше, ніж намагатися розповідати людям про все поступово. А ще річ у тім, що ніхто не стане ні про що розпитувати в отця Дарбі після того, як він це повідомить. Щоправда, люди намагатимуться ставити йому запитання після меси.

Я повільно кивнула, водночас відчуваючи збентеження й полегшення.

— А що тепер?

— Тепер… нам треба зайти, — з іронічною усмішкою сказав він.

Мені не хотілося йти, і Томас злегка підняв моє підборіддя, щоб перехопити мій погляд із-під крисів капелюшка.

— Енн, люди про це говоритимуть. Міркуватимуть, де ти була, що робила і з ким. Якщо чогось не дізнаються, то можуть вигадати. Та загалом усе це насправді не має значення. Ти тут, хоч це й видається неможливим. І ніхто не може із цим посперечатися.

— Я тут. Хоч це й видається неможливим, — повторила я й кивнула.

— Що ти скажеш — чи чого не скажеш, — щоб заповнити прогалини, вирішувати лише тобі. Я буду поруч із тобою, а їм, зрештою… стане нецікаво.

Я кивнула знову, тепер уже впевненіше, і взяла його попід руку.

— Дякую, Томасе.

Зважаючи на те як багато він для мене зробив, мої слова були справжньою дрібницею, та він дозволив мені триматися за себе, і ми ввійшли до церкви разом.

8 липня 1921 року

Вона така, як була. Але геть інша.

Її шкіра має такий самий блиск, а очі — такий самий розріз. Її ніс, підборіддя, витончені обриси обличчя — усе це лишилося незмінним. Волосся в неї відросло аж до середини спини. Проте воно все одно темне й усе одно кучерявиться. Вона так само струнка, як я пам’ятаю, й не надто висока. Від її сміху — спогаду, що враз ожив, звуку тих солодких часів, давнього друга й нового болю — мені захотілося розридатися. Нового болю, бо вона повернулася, коли вже я про неї забув. Я її не знайшов. Вона знайшла нас і, нехай як це дивно, не гнівається. Вона не зламана. Може здатися, що це не Енн.

Голос у неї такий самий — мов музика, і стишений, але тепер вона розмовляє повільно, майже обережно, ніби не впевнена в собі. А які історії вона розповідає, яка поезія злітає з неймовірною легкістю з її вуст! Я міг би слухати її годинами, та це геть не схоже на ту дівчину, яку я знав. Колишня Енн випльовувала слова так, наче боялася, що не встигне випустити їх на волю; вона була запальна, переповнена всілякими ідеями. Вона ніколи не могла всидіти на місці. Деклан сміявся й цілував Енн у намаганні сповільнити її. Вона ж намагалася цілувати його у відповідь, водночас закінчуючи те, що вже намірилася сказати.

Тепер Енн властива якась тиша, дуже незвичний внутрішній спокій — як у вдоволеної Мадонни, та я не знаю, чому так сталося: чи не тому що вона тепер нарешті з Оїном? Вона стежить за ним із такою любов’ю й відданістю, з таким зачудуванням, що мені аж соромно стає, що я в ній сумніваюся. Енн так радіє йому, а мені стає прикро, що стільки років вона втратила. Їй також має бути прикро. Вона повинна шкодувати. Повинна страждати. Та це не так. Помітних страждань їй завдало лише вогнепальне поранення в боці, а звідки воно — Енн не хоче пояснювати.

Енн відмовляється сказати мені, де була та що з нею сталося. Я намагався уявити якісь реалістичні сценарії, але не можу. Її було поранено під час Повстання? Хтось знайшов її й подбав про неї? Вона втратила пам’ять, а п’ять років по тому спогади повернулися? Енн справді була в Америці? Вона британська шпигунка? Вона мала коханця? Чи її вкинула у відчай загибель Деклана? Можливі варіанти — або ж їхня відсутність — доведуть мене до божевілля. Коли я намагаюся витягнути з неї бодай якусь відповідь, вона, здається, по-справжньому лякається. Тоді в неї від жаху тремтять вуста і дрижать руки, і їй важко дивитися мені в очі. Я ж здаюся, піддаюся й відкладаю на потім запитання, на які їй треба буде відповісти. Рано чи пізно.

Жінка має дірки у вухах — і діаманти, доки не продала їх, — але в неї нема щілинки між передніми зубами. Я помітив це, коли вона, ще безпомічна, попросила почистити їх, і не знаю, як це сприймати. Може, моя пам’ять і недосконала, та разок бездоганних зубів, прямих і білих, здається неможливим.

Коли я витягнув її з озера, вона негайно відгукнулася на своє ім’я, та не звернулася на ім’я до мене. Я здригаюся від думки про те, що сталося б, якби мене там не було. Я саме вертався після відвідин Поллі О’Браєн за озером, перших за дуже тривалий час. Те, що я взагалі там опинився, — справжнісінька випадковість. Я почув дуже характерний тріск — і більше нічого. Кілька хвилин по тому вона гукнула, і я поплив на її поклик. Відтоді Енн водить мене за носа, і я збагнути не можу, як мені повестися.

Коли вона не перед очима в мене, я не можу спокійно дихати, доки не побачу її знову. Бріджид гадає, що Енн забере Оїна й утече з ним кудись, щойно в неї з’явиться така можливість. Я теж цього боюсь і, хоча мене, як ніколи досі, тягне до неї, я не довіряю їй. Через це відсторонитися від неї стало набагато важче. Я не хочу відлякувати Енн заради Оїна. А якщо чесно, то й мені буде нестерпно боляче побачити, як вона нас покидає.

У червні я поїхав до Дубліна й обійшов дублінські в’язниці, скориставшись документами медика, щоб поглянути на політв’язнів, про чиє звільнення домовлявся Мік. Лорд Френч склав повноваження, та я все одно проходив майже всюди завдяки дозволу, який він дав мені під час голодувань. У візитах до кількох в’язнів мені відмовили — отже, ці в’язні, найімовірніше, були геть у поганому стані, надто поганому, щоб дозволити офіційний огляд. Я погрожував і розмахував паперами, наполягаючи, щоб мені дозволили виконати свою роботу, і це відчинило переді мною ще кілька дверей, але не всі. Особливо я зважав на те, де саме