Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

— До Колоній?! — задихнулася королева.

— Там на вас чекатимуть будь-які розкоші. Ви опинитеся далеко від військових сутичок і Дарклінґових лабетів. Будете в безпеці.

— Я — король Равки! Ця… ця зрадниця, ця…

— Якщо ти залишишся, я подбаю про те, щоб тебе судили за зґвалтування.

Королева притиснула руку до серця.

— Ніколаї, ти не можеш серйозно про це говорити.

— Вона була під твоїм захистом, мамо.

— Вона служниця!

— А ти — королева. Твої піддані — твої діти. Всі до останнього.

Король узявся наступати на Ніколаї.

— Ти готовий вислати мене з країни через такі незначні звинувачення…

Не витримала Тамара:

— Незначні звинувачення?! А якби вона народилась у шляхетній родині, вони б стали значними?

Мал схрестив на грудях руки.

— Якби вона народилась у шляхетній родині, він ніколи не дозволив би собі цього.

— Це найкраще рішення, — підсумував Ніколаї.

— Ніяке це не рішення! — гавкнув король. — Це підступно!

— Я не можу заплющити очі на цей злочин.

— У тебе немає жодного права, жодних повноважень. Хто ти такий, аби братися судити короля?

Ніколаї випростався.

— Це закони Равки, а не мої. І вони не схиляються перед титулами чи статусом. — Хлопець опанував свій тон. — Ти знаєш, що так буде краще. Здоров’я в тебе вже не те. Тобі слід відпочити, і ти занадто слабкий, аби вести наші війська проти Дарклінґа.

— Подивися, на що я здатний! — проревів король.

— Батьку, — лагідно озвався Ніколаї, — люди за тобою не підуть.

Король примружився.

— Васілій удвічі більше за тебе був мужчиною. Ти слабкодух і дурень, що мало не лускається від простолюдних забобонів і простолюдної крові.

Ніколаї здригнувся.

— Може, й так, — погодився він. — Але ти напишеш відозву й без заперечень піднімешся на борт «Рибалочки». Ти покинеш це місце, інакше на тебе чекає суд, і, якщо тебе визнають винним, я пересвідчуся, щоб тебе повісили.

Королева ледь чутно схлипнула.

— Моє слово проти її, — нагадав король, тицяючи пальцем у Женю. — Я король…

Я заступила йому шлях.

— А я Свята. Перевіримо, чиє слово вагоміше?

— А ти закрий пельку, неоковирна дрібна відьмо. Мені слід було вбити тебе, коли була нагода.

— Годі вже, — кинув Ніколаї, терпець йому урвався. Він зробив знак вартовим біля дверей. — Відведіть моїх батьків до їхніх покоїв. Тримайте їх під вартою і переконайтеся, що вони ні з ким не розмовлятимуть. До ранку я чекаю твого зречення, батьку, інакше закую тебе в кайдани.

Король переводив погляд з Ніколаї на вартових, котрі вже почали оточувати його. Королева з нажаханими синіми очима вчепилася чоловікові в руку.

— Ти не Ланцов, — загарчав король.

Ніколаї лише вклонився:

— Ну, я переживу цей факт.

Він знову подав сигнал вартовим. Вони схопили короля, та він вирвався з їхніх рук. Підійшов до дверей, аж киплячи від люті й намагаючись зберегти залишки гідності. Перед Женею чоловік зупинився, втупившись поглядом у її обличчя.

— Принаймні тепер твій вигляд відповідає тому, чим ти є насправді, — озвався він. — Розвалюха.

Я побачила, що слово влучило в ціль, наче ляпас. Разрушая. Зруйнована. Це слово шепотіли прочани, коли дівчина вперше з’явилася серед них. Мал рушив уперед. Тамарині руки потяглися до сокир, і я почула, як загарчав Толя. Але Женя зупинила їх, змахнувши рукою. Її спина заціпеніла, а вціліле око рішуче зблиснуло.

— Пам’ятай про мене на борту того корабля, мой царь. Пам’ятай про мене, коли востаннє подивишся на Равку, перш ніж вона зникне за небокраєм…

Вона нахилилась і прошепотіла йому ще щось. Король сполотнів, і я побачила в його погляді непідробний жах. Женя позадкувала й додала:

— Сподіваюся, смак моєї шкіри був вартий цього.

Охоронці вивели з приміщення короля й королеву. Женя не опустила підборіддя, доки вони не зникли. А тоді її плечі по­хнюпилися. Давид обійняв дівчину, та вона струснула його руку.

— Не треба, — гиркнула Женя, витираючи очі, на яких уже набрякли сльози.

Тамара зробила крок уперед тієї ж миті, коли я промовила:

— Женю…

Дівчина підняла руки, відганяючи нас.

— Мені не потрібне ваше співчуття, — уїдливо сказала вона. Голос у неї був хрипкий, несамовитий. Ми безпомічно застигли. — Ви не розумієте. — Женя прикрила обличчя руками. — Ніхто не розуміє.

— Женю… — спробував ще раз Давид.

— Не смій, — різко кинула вона, й очі знову заблищали від сліз. — Ти на мене навіть ніколи не дивився, доки я не стала такою, доки не зламалась. А тепер я просто чергова штука, яку слід полагодити.