Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

— То ти... одружився на ній? — делікатно підштовую до продовження.

— Ні. Згодом, коли я вже став безробітнім, дівчина зізналася, що її підкупив мій батько. І до мого звільнення зі школи він був причетним теж, бо не за загадкового збігу обставин про це там дізналися. Він хотів так вплинути на мене, щоб я відмовив брата від обрання професії. Опісля погрожував, що якщо не посприяю, то ніде не знайду роботи.

Славко посміхається, відкинувшись на спинку стільця. А у тій посмішці бачу купу отрути, яка всочилася в його нутро. Стало видно, що ця історія залишила й справді дебелий відбиток у спогадах учителя й мала невтішні наслідки, які вплинули на нього не найкращим чином.

— Я рада, що в нього не вийшло. Тепер я розумію, чому ти так любиш свою роботу, — бажаю внести в атмосферу трохи позитиву.

— Так. Не вийшло, бо я натрапив на хороших людей. Директору школи, в якій працюю вже понад десять років, довелося розповісти все, як є, й він мені допоміг. Єдина умова — це ідеальна поведінка і жодного промаху.

Образ Олексія Олександровича, що постав перед очима, усміхає. Так — цей чолов'яга вміє ставити свої умови. Репутація для нього понад усе. Я завжди боязко себе вела в присутності директора, втім — не тільки я, а й деякі вчителі теж.

— Ясно яким чином ти зненавидів батька. І кохати після Галі собі заборонив? Але ж не всі дівчата, як та Галя, — кажу з часткою болю, теж палаючи гнівом на людей, котрі хотіли зламати мого Славочку.

— Не всі. Ти права. Але от у тому, що я заборонив собі кохати — не вгадала. Я продовжував кохати Христину. " Та дівчинка точно не така": казав я собі... Поки наші шляхи не перетнулися вдруге, — опускає свої очі Мстислав, ніби соромиться про це говорити. — ...Оскільки я не мав права очорнити свою репутацію, але займався репетиторством — нічого ганебного наші зустрічі мені не принесли. Але вони були приречені. Вона хотіла серйозності між нами, а я не міг їй цього дати. Олексій Олександрович — директор школи, якщо б дізнався про мої стосунки з колишнею ученицею звільнив би мене — я був у цьому впевненний і казав їй про це. Тому я кинув Христину, обравши роботу. А через рік дізнався... — замовкає різко, потьмянівши обличчям.

Жахаюся, вигадаючи поспіхом можливі розвитки подій. І що ж він дізнався? Вона наклала на себе руки? Була вагітна, але зробила аборт? Стала коханкою директора школи? Що? Що він дізнався?!

Як на зло, Славко, що язик проковтнув — дивиться в одну точку на столі й вуст не розтуляє.

— Ну і що сталося через рік? Про що ти дізнався?

— Що вона вийшла заміж...

— Сподіваюся, не за директора твоєї школи? — осмілююсь пожартувати, згадавши знову Олексія Олександровича та чутки, що той колись мав молоду дружину, з якою швидко розлучився.

Мстислав реагує бурхливо:

— Звісно, що не за нього! Але сам факт, що вона вийшла заміж! Це ж!.. Це ж... Нонсенс!

Кліпаю очиськами, не зовсім втямивши, що тут такого.

— Ну... так буває.

— Але вона присягалася, що буде мене кохати вічно!..

Зненацька усвідомлюю, яку дитячу позицію займає Слава. То у його недовірі винне розбите серце, а не схильність сприймати все через призму науки?

— Ти досі її кохаєш? — хочу дізнатись вже й це.

— Ні. Звісно, що ні. Почуття згодом самі минули. Але покохати вдруге не вийшло.

Відчуваю легкий укол ревнощів у районі серця. А як же я? Розчарування камінним обвалом падає на мою душу, заваливши її.

— А ти намагався?

— Сашо... — чоловік згрібає в оберемок мої руки своїми. Безумовно, він ясно усвідомлює, на що я натякую. — Сашо, розумієш, для того, щоб покохати когось — спершу треба зрозуміти чи сам кохаєш. А для цього треба час.

— Ти знову про ті три місяці?

Чорнобривий ухиляється від відповіді:

— Я про те, що всьому свій час.

— Ну так. Час розважатися й час прощатися, — роблю висновок, висмикуючи свої руки з його теплих доторків.

— Сашо, те, що має для нас велике значення сьогодні може лишитися його вже завтра. Розумієш? От, до прикладу, Христина. Вона стверджувала, що кохає мене. Не один раз. Не один рік. Але це не заважало їй потім розлюбити мене й вийти за іншого.

— Бо ти її кинув. Це логічно, — дорікаю безстрашно.

— Я не кидав. Це була вимушена міра. Вона мала б це розуміти, — наполягає на своєму брюнет.

— І кохати тебе, навіть, якщо не можна?

— Так. Бо з плином часу все могло б змінитися.

— Що, наприклад? Директор би заплющив очі на твої стосунки з колишньою ученицею?

— Можливо.

— То чому ти одразу кинув Христину й не став чекати, коли настане те саме "можливо"? Чому тобі завжди легше відсторонюватись? — украй роздратовуюсь і це чутно по інтонації мого голосу.

Слава губиться. Видно, що не знаходить потрібних слів. Хоче виправдатись, але не знає, як саме.

— Так ми влаштовані, — підсумовує зрештою. — У людському мозку не зберігається сталих зв'язків упродовж тривалого проміжку часу.

— Тоді навіщо взагалі утворювати якісь зв'язки?

— Щоб прожити певний досвід.

— А сенс тоді який у цьому?

— Ну ось дивись. Наведу інший приклад. Була у мене інша учениця. Вкрай дивна, незугарна. Теж закохана не важко здогадатися у кого, — ошпарює словами мої вуха чоловік. Молюсь подумки, щоб не про мене була згадка. І думати не хочу, що це мене Алхімік вважав дивною й незугарною колись! А втім...

— І що вона? Теж освідчилася тобі на випускному, а потім вийшла за когось іншого заміж, щоб не плямувати твою репутацію?

— Ні — гірше. Хотіла аби я став її першим чоловіком, ще й доволі настирливо. Це було її нав'язливою думкою. Але лише у десятому класі. В одинадцятому її жертвою став новий вчитель нашої школи, а через п'ять років на зустрічі випускників вона вибачалась перед нами за свою поведінку, вже бувши заміжньою та мамою двох дітлахів.

Впадаю у ступор. Точно не про мене мова.

— То ти все ж таки популярний у школярок.

— То було лише у молодості. В останні роки у мене стало прихильниць менше, — іронізує.