Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

— Старість не радість? — сміюся над ним, дивлячись прямо в очі.

— Та вже краще нехай так, ніж мати таких фанаток. А! Ось, до речі, ще про одну згадав! — емоційно вигукує. — Тихенька така, мила дівчинка була, із неблагополучної сім'ї. Ще й у класі з неї дещо насміхалися. Якщо чесно — то мені її було школа, але я бачив вогонь цікавості в її очах і час від часу поближливим був до неї, не скупився на оцінки. Було у мене бажання допомогти їй. Зазвичай це зводилось до покарання її кривдників, здебільшого розумовим навантаженням, але у думках було й дещо інше. Я мав серед знайомих одну хорошу бездітну пару. Вони одного разу звернулися до мене, спитали, чи немає у школі дітей, яких хочуть вилучити з родини соціальні служби. Ця пара й сама пройшла дитячий будинок, знали, що то таке, тож вони шукали дитину, яка б тягнулася до знань, аби дати їй краще життя. Я хотів порекомендувати їм цю дівчинку. Забув дещо, як її звали... Яніна, здається. Чи Ярина. Хоча ні... — замислюється оратор, а у мене дерев'яніє все тіло. — Таке специфічне якесь ім'я було у дівчинки. Нехай буде Ярина, — виправдовує свою забудькуватість. — А прізвище на "К"... Карамчук. Качук. Амбрамчук... А, згадав! Марчук!

Земля відмовляється бути моєю опорою — пливе з-під моїх ніг. Світ розпливається перед очима... Ось тепер він говорить про мене...

— І що ця... Марчук? Чому ти про неї заговорив? — ледь ворушу язиком, який занімів, здається. Хоча воно й не дивно. Настільки прискорилось серцебиття, що ще добре, що я ще говорю, а не лежу без свідомості на підлозі. Втім — ще не вечір.

— Та теж виявилось, що вона була моєю фанаткою. Одного разу заходжу до класу, а там регіт стоїть. І учень кричить: "А ви знаєте, що Марчук у вас закохана по вуха?"

Наказую серцю спинити свій темп, бо хвилювання змінюю обуренням. Не так вони казали! Не закохана, а любить! "Марчук Ясміна вас любить"...

Тупа біль пронизує моє єство. Та про що тут мова? Він навіть не пам'ятає моє ім'я й ледь прізвище згадав... Але ж згадав... Мене... Йому було мене шкода...

Непомітно для себе опиняюсь у полоні своїх думок і пропускаю поза увагою подальшу оповідь Слави. Минуле шкідливою кішкою проникає у моє нутро й шкрябає гострими кігтями по ранах, що ще не загоїлись. Доводиться докласти зусиль, щоб зосередитись на словах чоловіка.

— ...не була. Я впевненний, що це не стільки через булінг однокласників, як через стиль життя, — вловлюю кінець незрозумілої мені думки.

— Через стиль життя? Ти про що? Що маєш на увазі? — перепитую, щоб уточнити. Це він про кого? Досі про мене чи як?

— А через що ще не приходять на зустрічі випускників? Тут небагато варіантів. Або через зайнятість, інші пріорітети, або тому що не хочеться бачити людей з минулого, але здебільшого через те, що немає чим похизуватися. Соціум залежний від успішності. Чим більше людина має досягнень — тим більш вона соціалізована та медійна.

— Я не зовсім тямлю, як це стосується теми нашої розмови, — зізнаюся чесно.

Мстислав розводить руками:

— Прямо пропорційно. Школярка думала, що кохає мене, але минув час і вона, як я гадаю, навіть не згадує про мене. Інакше б вона хоча б раз до школи прийшла. А не прийшла чому? Тому що, варіант перший: їй просто стало байдуже; варіант другий: їй соромно за цю дитячу симпатію; ну і третій: їй соромно за себе й немає чим похвалитися. Тож кохання не існує. Час усе та усіх змінює. Сьогодні тебе кохають — завтра ні.

Отетеріло дивлюся в очі, які кохаю вже багато років.

Сюр та й годі.

— Ти так упевнений, що та дівчинка тебе розлюбила? А ти питав її про це?

— Я ж сказав, що вона перевелась до іншої школи й я її більше не бачив. Як я міг у неї спитати? Та це й накраще. Не хотів би я, щоб історія з Христиною повторилась удруге.

— Чому? Тому що досі прагнеш зберегти свою репутуцію? Ти б їй відмовив?

— Не знаю. Тут ще залежить від фізіології. От як з тобою, наприклад. Мене просто потягло до тебе й все, — йде в хід якесь безглузде виправдовування та якась самозакохана усмішка. — Але це, мабуть, недоречне порівняння. Ти красуня, а та дівчинка — вона... Словом, я не думаю, що вона може бути схожою на тебе. Зачухана школярка, у якої батьки алкоголіки, не стане прекрасною лебідкою в один погожий день. За моїми спостереженнями, такі діти або стають схожими на своїх батьків, або знаходять собі покровителів. І добре, якщо таких, які не привчають їх до злочинності чи чогось лихого. Якщо та Марчук не спилася, то вона, швидше за все, вийшла заміж, народила купку дітлахів, і навіть не згадує про мене. Тож висновок один — з часом все минає.

Почуте розколює мене, наче молоток волоський горіх. То от якої думки Слава про мене, справжню. Що ж — одним питанням менше. Відтепер я нізащо, ніколи йому не відкриюсь. Він не дізнається хто я така.

— То он який ви, пан хімік. Ласий виключно на лебідок, — із певним презирством заявляю.

— А що тут такого? Я люблю красивих дівчат.

Його самовпевненність мене вбиває.

— Ага, любить він. Щоправда три роки — не більше. Адже рівно стільки з наукової точки зору може тривати любов? — у голос кажу те, що не мала б.

— Тебе це якось зачепило? Вибач, — нарешті помічає мою розбитість бездушний брюнет. — Може тепер ти розповісиш про себе? А то все я, та я, — переводить стрілки.

— А що про мене? Нічого цікавого. Мене виховувала... бабуся у дисципліні, мирі та порядку. Батьки померли, ще коли я була дуже малою. Родом я з області. Сюди переїхала не так давно. У школі нікого не кохала, — вигадую собі інше життя, рішуче вирішивши, що про своє справжнє — вік мовчатиму.