Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

Я йшла слідом за ним, спостерігаючи, як він впевнено крокував до входу. Увійшовши до будинку, я відчула, що тут усе відрізнялося від звичайних багатоповерхівок. Підлога була обкладена плиткою, а стіни були пофарбовані у м’які відтінки, які, здавалося, навіювали спокій.

Богдан, не звертаючи уваги на ліфт, почав підніматися по сходах. «Цікаво, він завжди так робить?» — подумала я, відчуваючи, як серце прискорювало ритм. А якщо він живе на сьомому чи десятому поверсі? Я, зі своєю не спортивною підготовкою, швидко втомлюся і задихаюся.

Ось ми вже піднялися на третій поверх, і я відчула, як коліна починали протестувати. «Мар’яно, тобі потрібно в спортзал, а то в свої двадцять п’ять, я стаю схожою на сімдесяти літню бабусю, яка скаржиться на свої коліна», — звернулася я сама до себе, намагаючись зберегти оптимізм.

— Четвертий поверх теж ні, — прокоментувала я в думках, відчуваючи, як ноги починали нити. — Ну капець! Якщо і на п’ятому він не живе, то присягаюся, на шостий він мене на руках понесе! А то мені вже в лівому боці починає колоти.

Я сміялася про себе, намагаючись зняти напругу, коли раптом Богдан зупинився, і я вдарилася в нього. Він обернувся, і на його обличчі з’явилася невелика усмішка, що стала для мене немов промінчиком світла в його холодному світі.

— Вибачте, — швидко мовила я, намагаючись приховати свій дискомфорт. — Я просто... не дуже в формі.

— Це не біда, — спокійно відповів він, але в його голосі я вловила нотки легкого сарказму.

— Справді? — глянула я на нього, намагаючись прочитати його вираз обличчя. — А ви завжди піднімаєтеся сходами?

Він зупинився на мить, і я помітила, як в його очах спалахнула іскра цікавості.

— Власне, так. Ліфт — це для слабаків, — відповів він, з відтінком впевненості в голосі. — Я завжди вважав, що невеликі труднощі загартовують.

Я лише усміхнулася у відповідь, поки ми вже стояли перед броньованими дверима його квартири. Я відчувала, що після підйому сходами моє серце билося швидше, ніж зазвичай, але це вже не мало значення. Усе, що мало значення, — це той момент, який ми зараз переживали. Богдан вставив ключ у замок, і двері повільно відчинилися, відкриваючи вид на світ, де його холодність здавалася ще яскравішою на фоні тепла, що виливалося з просторої квартири. Я ступила всередину, і відразу ж відчула, як змінився простір навколо.

— Ласкаво прошу, — сказав він, і в його голосі тепер звучала нотка гордості.

Квартира була виконана в сучасному стилі в чорно-сірих тонах, з великими вікнами. Високі стелі і мінімалістичний інтер’єр створювали атмосферу спокою та елегантності, але щось у всьому цьому також відчувалася холодність.

— Це... красиво, — тихо мовила я, намагаючись знайти правильні слова. — Ви багато часу витратили на облаштування.

Він кивнув, і я помітила, як його обличчя знову набуло серйозності.

— Важливо мати комфортне місце для роботи, — відповів він, намагаючись не зосереджуватися на емоціях, які могли би з’явитися.

Я оглянулася, спостерігаючи за кожною деталлю, і помітила на столі кілька книг — деякі з них були відомими бізнес-класиками, інші виглядали як художня література. Я була вражена, адже це розкривало іншу сторону Богдана, про яку він не говорив.

— Ви читаєте? — запитала я, сподіваючись знайти спільну тему.

Він обернувся до мене, і в його очах промайнула легка тінь здивування, але на губах з’явилася та сама невловима усмішка.

— Час від часу, — зізнався він, і я побачила, як його погляд пом’якшав. — Я вважаю, що книги — це не лише розвага, а й спосіб навчитися чомусь новому.

— Так, я з вами згодна, — відповіла я, відчуваючи, як розмова поступово ставала менш напруженою.

— Мабуть, у вас є улюблені автори? — запитала я, намагаючись підтримати розмову. Внутрішньо сподіваючись, що ця проста розмова стане мостом між нами.

Богдан задумався на мить, а потім злегка усміхнувся, ніби підбираючи слова з особливою ретельністю.

— Звісно. Наприклад, мені подобається Стівен Кінг.

— Стівен Кінг? Я ще не читала його книг. А ви яку читали? — запитала я, намагаючись зануритися у його світ і зрозуміти, що його надихало.

Богдан замислився, і я помітила, як його обличчя стало більш відкритим, немов він готовий поділитися своїми думками.

— Я багато читав, але одна з нещодавніх — «Сяйво», — відповів він.

— Я чула про неї, може, розкажете? — запитала я, сподіваючись, що це запитання стане кроком ближче до його справжнього світу.

Богдан підняв брови, і його очі загорілися азартом.

— «Сяйво» — це історія про те, як один чоловік намагається боротися з власними демонами, — почав він, його голос наповнився захопленням. — Він стає охоронцем на старому готелі, і там починаються відбуватися жахливі речі.

Він зупинився на мить, ніби обмірковуючи, як продовжити.

— У центрі сюжету — родина Торренсів. Джек, головний герой, колишній алкоголік, влаштовується на роботу наглядачем в готелі «Оверлук», щоб спробувати почати все спочатку. Але це місце… воно немов має власну свідомість. Воно зловісне. І Денні, його син, якому п’ять років, має дар — телепатію, здатність бачити те, що приховане від інших. Це «сяйво».