Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

Я зроду не бачила стількох коней одразу. Тільки нашу карету тягнули чотири, всі вороні й дуже гарні. Чоловік у жовтому сидів на передку й відчайдушно гнав тварин через усю цю штовханину. Карета дико трусилась, і щоразу, коли коні повертали, я боялася, що ми перекинемося. Боячись і намагаючись у цій трусні не звалитися на Ґідеона, я просто не встигала розглядати Лондон, який пропливав за вікном карети. Варто було мені визирнути, і я нічого, просто нічогісінько не впізнавала. Здавалося, наче ми потрапили в якесь інше місто.

— Це Кінґсвей, — зауважив Ґідеон. — Взагалі не впізнати, еге ж?

Наш візник вдався до надто вже ризикованого обгону, намагаючись випередити віз із мулами й карету, схожу на нашу.

Цього разу я нічого не могла вдіяти і щосили завалилася на Ґідеона.

— Цей хлопець, напевно, гадає, що він — Бен Гур[39], — сказала я і шмигнула назад у свій куток.

— Вести карету — це повний чад, — сказав Ґідеон, і це прозвучало так, ніби він страшенно заздрив людині на передку. — Звичайно, ще веселіше у відкритому повозі. Мені до вподоби фаетон.

Карета знову хитнулась, і я відчула, як мене трохи занудило. В усякому разі, таке було не для чутливого шлунка.

— А мені, схоже, до вподоби «яґуар», — мовила я як нежива.

Але треба визнати, що Віґмор-стрит ми дісталися швидше, ніж я думала. Коли ми виходили біля розкішного будинку, я озирнулась, але не впізнала нічого з нашого часу, хоча мені, на жаль, доводилося відвідувати стоматолога частіше, ніж хотілося б. Проте все мало на собі ознаку чогось знайомого. І дощ ущух.

Лакей, який відчинив нам двері, стверджував спочатку, що лорда Бромптона немає вдома, але Ґідеон переконливо запевнив його, що йому відомо прямо протилежне і що лакей, якщо не відведе нас негайно до його світлості та лордового гостя, сьогодні ж втратить місце. Він тицьнув у руку заляканому слузі перстень з печаткою і наказав йому поквапитися.

— У тебе є власна печатка? — спитала я, поки ми чекали в холі.

— Так, звичайно, — відказав Ґідеон. — Ти дуже хвилюєшся?

— Чому це я мушу хвилюватися? — Після поїздки в кареті в мене ще й досі трусилися жижки, так що спершу я не могла собі уявити, що схвилювало б мене більше. Але тепер, коли він це сказав, моє серце закалатало, як божевільне. Я згадала, що говорила моя мама про графа Сен-Жермена. А що, коли ця людина справді вміє читати думки…

Я пригладила волосся: напевно, через ці перегони в кареті воно геть скуйовдилося.

— Лежить бездоганно, — зауважив Ґідеон з легкою усмішкою.

Що це знову таке? Обов'язково йому треба мене роздражнити?

— Знаєш що? Нашу кухарку теж звати Бромптон, — сказала я, щоб приховати своє збентеження.

— Атож, світ тісний, — відказав Ґідеон.

Лакей збіг сходами, поли його каптана майоріли на ходу.

— Панство очікує вас, сер.

Ми рушили слідом за ним на другий поверх.

— Він справді вміє читати думки? — прошепотіла я.

— Хто, лакей? — шелеснув у відповідь Ґідеон. — Сподіваюсь, що ні. Я саме подумав, що він схожий на якогось тхора.

Що це було, тінь гумору? Оцей «Геть-з-дороги-у-мене-важлива-місія-мандри-в-часі» справді пожартував? Я швидко посміхнулася. Хай там як, а у всьому треба бачити щось позитивне.

— Не лакей. Граф, — мовила я за хвилю.

Він кивнув.

— У всякому разі, так кажуть.

— Він читав твої думки?

— Якщо й так, то я не помітив.

Лакей відчинив перед нами котрісь із дверей і низько вклонився. Я зупинилася. Може, мені взагалі ні про що не думати? Але це було просто неможливо. Щойно я спробувала ні про що не думати, як мене миттю обліг мільйон думок.

— Спочатку пані, — мовив Ґідеон і підштовхнув мене через поріг.

Я зробила пару кроків уперед, потім знову нерішуче зупинилася, не знаючи, що від мене зараз потрібно. Ґідеон увійшов слідом, лакей ще раз уклонився і зачинив за нами двері.

Ми опинились у великому, шляхетно умебльованому салоні з високими вікнами і гаптованими гардинами, які, напевно, теж можна було б пустити на сукню.

Троє чоловіків дивилися на нас. Перший чоловік обдувся, як барило, він насилу підвівся зі стільця, другий був молодший, страх який жилавий і єдиний з усіх без перуки, третій був стрункий і високий, риси його обличчя нагадували якийсь портрет у старому архіві.

Граф Сен-Жермен.

Ґідеон уклонився, хоч і не так низько, як лакей. Трійця і собі вклонилась у відповідь.

Я не зробила нічого. Мене ніхто не вчив, як кланятися, коли ти в криноліні. До того ж кніксени й реверанси здавалися мені безглуздими.

— Не думав, що так швидко побачу вас знову, мій юний друже, — сказав той, кого я вважала графом Сен-Жерменом. Його обличчя сяяло. — Лорде Бромптон, чи можу я вам відрекомендувати прапраправнука мого прапраправнука? Ґідеон де Віллерз.

— Лорд Бромптон! — Знову невеликий уклін. Очевидно, вітатися за руку тут було не модно.

— Я вважаю, що моя лінія принаймні зовні розвинулася прекрасно, — сказав граф. — Очевидно, вибираючи даму серця, я мав досвідчене око. Явно виражений карлючкуватий ніс геть виродився.

— Ах, любий графе! Ви знову намагаєтеся вразити мене вашими неймовірними історіями! — сказав лорд Бромптон, гепаючись назад на стілець, на вигляд такий крихітний, що я побоялася, як би він тут же не розвалився. Лорд був не те що кругленький, як містер Джордж — він був гладкий, аж шкура тріщала!

— Але я нічого не маю проти! — правив він далі, і його поросячі очиці задоволено зблиснули. — 3 вами завжди так цікаво! Кожні дві секунди сюрприз.

Граф засміявся і повернувся до парубка без перуки.

— Граф був і залишається скептиком, дорогий мій Міро! Нам треба придумати щось нове, щоб переконати його в нашій справі!

Чоловік відповів якоюсь чужою, різкою й рубаною мовою, і граф знову засміявся. Він повернувся до Ґідеона.

— Це, любий онуче, — мій добрий друг і духовний брат Міро Ракоці, в «Анналах Вартових» більш відомий як Чорний Леопард.

— Дуже радий, — мовив Ґідеон.

Знову поклони з усіх боків.

Ракоці — чому це прізвище здалося мені знайомим? І чого, щойно я глянула на нього, мені стало так незатишно?

Губи графа склалися в посмішку, коли він поволі ковзнув поглядом по моїй фігурі. Я автоматично спробувала відшукати схожість з Ґідеоном або Фальком де