Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

Граф перейшов на французьку, що я зрозуміла не відразу, бо ж саме натхненно співала національний гімн. З деякими паузами, що пояснювалися недостатнім словниковим запасом, я переклала це так:

— А ти гарна дівчина, отже, добряча… гм… Жанна д'Юрфе. Мені казали, що в тебе руде волосся.

Чорт, запам'ятовування слів, мабуть, це й справді альфа й омега для розуміння іноземної мови, як завжди торочив наш вчитель французької. На жаль, я не знала ніякої Жанни д'Юрфе, тож повністю зрозуміти зміст речення мені не вдалося.

— Вона не розуміє французької, — сказав Ґідеон, теж по-французьки. — І це не та дівчина, на яку ви очікували.

— Як це може бути? — Граф похитав головою. — Це все вкрай… м-м-м…

— На жаль, на теє… ну, на це була підготовлена не та дівчина.

Атож, на жаль.

— Помилка? Все це мені й так здається суцільною помилкою.

— Це Ґвендолін Шеферд, вона кузина згаданої Шарлотти Монтроз, про яку я вам учора розповідав.

— Тобто теж внучка лорда Монтроза, останнього… цього…. І таким чином кузина… м-м-м?.. — Граф Сен-Жермен розглядав мене своїми темними очима, і я знову завела пісню.

Send her victorious, happy and glorious…[41]

— Гм… Гм… — цього я просто не можу зрозуміти.

— Наші вчені говорять, що це, цілком можливо, генетичні… ці… як їх…

Граф підніс руку, перериваючи Ґідеона.

— Знаю, знаю! За законами науки, може, це і правда. Та проте в мене погане почуття.

Так, тут ми з ним збігалися думками.

— Тобто по-французькому ні словечка? — спитав він мене, цього разу німецькою. З німецькою в мене було трохи краще (як-не-як стабільна четвірка вже чотири роки), але тут теж виявилися дурнуваті прогалини. — Чому ж вона так погано підготовлена?

— Вона взагалі не підготовлена, маркізе. Іноземних мов не знає, — Гідеон теж заговорив німецькою. — І всіма іншими сторонами вона теж повна… гм… Шарлотта і Ґвендолін народилися в один день. Але ми помилково виходили з того, що Ґвендолін народилася на день пізніше.

— Але як можна було це проґавити? — Ох, нарешті я розуміла кожне слово. Вони знову перейшли на англійську, якою граф говорив без найменшого акценту. — Чому в мене таке відчуття, що Вартові у твій час більше не пильнують своїх обов'язків як слід?

— Я думаю, відповідь у цьому листі. — Ґідеон витягнув запечатаний конверт із внутрішньої кишені і простягнув його графу.

Гострий погляд уп'явся в мене.

…Frustrate their knavish tricks, in Thee our Hopes we fix, God save us all…[42]

Вигадавши момент, я відвела погляд і прикипіла очима до двох інших чоловіків. Лорд Бромптон, здавалося, затинався було ще більше, ніж я (його рот над численними підборіддями був відкритий, і виглядав він дещо дурнувато), а другий чоловік, Ракоці, уважно розглядав свої нігті.

Він був ще молодий, років десь тридцяти, у нього було темне волосся і довге вузьке обличчя. Ракоці міг би виглядати дуже добре, але його губи були викривлені, наче він спробував на смак кислицю, і його шкіра мала хворобливо-блідий відтінок.

Я саме міркувала, чи не наклав він, бува, на обличчя шар світло-сірої пудри, як він раптом підняв голову і подивився мені прямо в очі. Його очі були чорні, як терен, і я не могла розрізнити, де закінчується райдужна оболонка і починається зіниця. Ці очі здавалися напрочуд мертвими, хоча я не могла сказати чому.

Я знову заходилась подумки автоматично декламувати «Боже, бережи королеву». За цей час граф зламав печатку й розгорнув лист. Зітхнувши, він почав читати. Час від часу граф підводив голову і зиркав на мене. Я стояла як укопана.

Not in this land alone, but be God's mercies known…[43]

Що було в листі? Хто його написав? Лорда Бромптона і Ракоці це, здавалося, теж цікавило. Лорд витягав свою товсту шию, силкуючись розгледіти написане. Тим часом Ракоці більше зиркав на графове обличчя. Вочевидь, неприємний смак у роті був у нього з народження.

Коли він знову повернув до мене обличчя, у мене на руках виступили сироти. Очі скидалися на якісь чорні дірки, і зараз я побачила, чому вони здаються мертвими: в них не відбивалося світло, не було тих іскорок, які роблять очі живими. Це було не те що дивно — це було страшно, аж у животі холонуло. Я тішилася, що між мною і цими очима цілих п'ять метрів.

— Твоя мати, дитя моє, видно, така вперта, хоч кілок на голові теши, еге ж? — Граф дочитав листа і склав його. — Про її мотиви можна тільки гадати. — Він ступив до мене кілька кроків, і під його уїдливим поглядом слова національного гімну вилетіли мені з голови.

Але потім я побачила те, що через відстань і страх досі не помічала: граф був старий. Хоча його очі світились енергією, постава була пряма, а голос юнацький і звучний, сліди віку годі було не зауважити. Шкіра на обличчі й руках нагадувала зібганий пергамен, блакитно прозирали вени, на напудреному обличчі чітко проступали зморшки. Вік надавав йому якоїсь крихкості, чогось такого, що викликало в мені майже співчуття.

У всякому разі, в мене раптом пропав увесь страх. Це був звичайнісінький стариган, старший за мою бабусю.

— Ґвендолін не в курсі ні мотивів її матері, ні подій, що призвели до цієї ситуації, — зауважив Ґідеон. — Вона не має ані найменшого уявлення.

— Дивно, дуже дивно, — мовив граф, повільно обходячи навколо мене. — Ми справді ще жодного разу не зустрічалися.

Звісно, ми ще жодного разу не зустрічались, а як могло бути інакше?

— Але тебе не було б тут, якби ти не була Рубіном. Наділено рубін магією Крука, останній — соль мажор: дванадцятьох уже зібрала злука. — Він закінчив свій обхід, став просто переді мною і глянув мені в очі. — У чому твоя магія, дівчинко?

…From shore to shore. Lord make the nations see…[44]

Ox, навіщо я це роблю? Це лише стариган та й годі. Я повинна ставитися до нього чемно й шанобливо, а не витріщатись, як паралізований кролик на змію.

— Не знаю, сер.

— Що в тобі особливого? Скажи мені.

Що в мені було особливого? Крім того,