Читати книгу - "Як ведеться, так і живеться, Панас Мирний"

Василь зостановивсь. Івась аж танцює, а Галя тулиться та ховається поза Івасем.

— Не бійся, Галю. Не бійсь. Тепер ми тебе не дамо бити.

— Іди, Галько, додому! — гукнув Василь, не знаючи, що йому робити. — Іди додому зараз. А то піду матері скажу, що ти овець не хоч пасти.

— За що ж ти б'єшся? — хлипаючи, одказала Галя.

— Іди, я вже не буду.

— Не йди, Галю. Не йди. Боже тебе сохрани! — умовляв її Івась: — Хай сам, гладкий, пасе.

— Мені мати не припоручала, а їй.

— А ми твоїй матері похвалимося, що ти її бив та ми одняли.

— Ну, не піймаю ж я тебе! — креснувши кулак об кулак, скрикнув Василь і повернувся іти.

— А що, покурив? а що, покурив? — доїда радий Івась. — Дурень! Дурень! одурений дурень!

Василь стрепенувся, повернувсь і, аж посинівши од лютощів, промовив:

— Не попадайся ж і ти мені, білоголова крисо!

— Ось тобі! — і Івась ткнув йому дулю.

Грицько, потрушуючи хлудиною, реготався.

— Чого хоч ти, собако, скалиш зуби? — не знаючи, що сказати, спитався він Грицька.

На те питання не тілько Грицько та Івась зареготали, а й Галя крізь сльози хихикнула, таке воно здалося їм смішне.

— Коли так, я зараз піду до матері! — аж стрибнув Василь і мерщій побіг до хати.

Галя почала плакати і рвалася іти.

— Не йди, Галю, не йди. Він не піде жалітися, — і прохав, і вмовляв її Івась.

— Піде, піде. Ще й набреше. Пустіть, я піду. А то ж мати мене розірве. Сьогодні уранці нахвалялася: тілько ще в чому прошкодишся — розірву.

— Та то вона так, — обізвавсь Грицько. — Не бійсь. Я його знаю. Якби сам на сам з тобою — він би пішов. А так — не піде. А чи й піде — ми заступимося. Ходімо до хати. Хай сам пасе вівці.

І брати повели Галю огородом. Не доходячи до хати, Галя зразу побачила знайому постать матері: високу, браву, на лиці білу, на волос чорну. Гордо вона виткнулась з‑за стіни, держачи у руках головку капусти, і простувала до перелазу. Ззаду неї ішла зігнувшись Настя. Низенька, сухенька, похила, вона здавалася дитиною проти своєї ще молодої братової.

Галя, забачивши матір, зразу подалася назад — та тікати нікуди.

— Здрастуйте, тіточко! — трохи не в один голос скрикнули Грицько і Івась.

— Здрастуйте. Здорові! — повернувшись, привіталась вона. — І ти вже тут? — здвоюючи брови, спитала вона дочки.

— Це ми, тіточко, її заманили до себе, — казав Івась.

— Та вже нічого, тілько коли б вона не пустувала.

— Вона пустує? — умішалась Настя, — її ніколи і не чутно.

— Ви пустіть її, тіточко, до нас на увесь день, — просить Івась, світячи очима.

— Ох ти, білоголовий! Який гострий!.. — мотнувши на його головою, одказала Параска.

— А що вона в тебе робитиме сьогодні? Свята неділя — і хай погуляє, — каже Настя.

— Та, звісно, ніщо. А й без діла не сидітиме. Вона звикне отак святкувати — та й у будень святкує.

— Тіточко–голубочко! пустіть–бо! — забігаючи уперед, одно просить Івась. — А то не пущу і вас.

— Добре–добре, — одсторонюючи його, — каже Параска.

— На увесь день тілько, тіточко. І обідатиме Галя у нас, і полуднуватиме.

— Добре, добре… Прощайте. Спасибі тобі, Насте, за капусту. А то хоч кричи. Своєї немає, а на базар — такий дощ лив, та й заспали–таки. Прощай, — і вона полізла через перелаз.

— Спасибі, тітко! — подякував Івась.

— Богу святому! — почувся з‑за перелазу голос Параски.

— Спасибі, тітко! — гукнув і Грицько.

І обидва з радощів пішли вистрибом по двору, аж калюжі розлягалися під їх невеликими ногами.

— Що ви робите? — крикнула на їх мати.

— Матінко! матінко! — плещучи в долошки, шептав радий Івась. — Оце гаразд; оце добре. Ми Галю від того шибеника одняли. Надушив її та й чубить. А це ще і на увесь день одпрохали. Слава тобі, господи! Хай же сам, розбишака, вівці пасе.

— Ох, ти в мене, ти! — скрутнувши головою і загравши очима, сказала Настя.

Івась тілько зареготався.

— Ідіть же снідати. — І Настя повела дітей у хату.

Та їм не снідання на думці. Не довго посиділа дітвора у хаті: ухопивши по куску хліба та по шматочку тарані, дьорнули надвір, у садок до овець. Дарма, що мокро в повітрі, що росяно в садку, на дощі та на сонці виростають хліборобські діти і набирають і втрачають силу. Хата — на зиму, на зиму — її тепло та духота, а літом — поле широке під покрівлею синього неба, сонце ясне з своїм палючим палом, пущі та нетрі лісів або гіллясті садки з своїм привітним холодочком, — то літня хата широка, простора, де вітер гуляє по волі, птаство усяке щебече, де чоловік, почуваючи себе частиною того величного твору, учиться терпіти, переживати усяку згоду і незгоду.

Аж ось ударили в дзвін. Зично та гучно гуконув він на всю околицю, оповіщаючи людям про свято, скликаючи їх на молитву до божого дому. Дарма, що отець Іван скликає людей, дарма, що про його у городі ходить уривчата слава: з живого і з мертвого дере, з молодими панійками заграває, уложивши жінку в могилу, — то все мирське, світове, про те не читатиме він з амвону, не люди, а бог судитиме його, — народ чує поклик, він нагадує йому про страждання того, котрий стілько терпів, стілько мучивсь, — він нагадує йому і про його страждання, піднімається привична рука, і тихе зітхання привітає хрест, сподіваючись… Чого? Чогось кращого, віруючи, що воно колись таки настане, колись таки прийде. Віра йде з роду в рід, від батька до сина, від сина до внука, і дітвора, чуючи приповістки про Праведного Чоловіка, йде за