Читати книгу - "Як ведеться, так і живеться, Панас Мирний"

Поки думала Настя свою думку, тимчасом розгодинювалось. Туман піднімався угору, збирався у хмари, між котрими то там, то там та й заблищить шматочок голубого, мов камінець, неба. Дощ зовсім перестав, понад землею розіслалася привітлива тінь прохолоди. Кругле сонячне коло світило з‑за хмар, мов лице дитяче з-під серпанку, а по краях неба віявся рожевий світ. К півдню ждалося зовсім ясної години.

Хлоп'ята, вигнавши овечат на невеличку полянку коло садка, котру Яків назнарошне зоставляв нескопаною і котра густо заросла зеленою травою, розбрелися по садку драти клею з вишень; тепер він такий м'який.

— От якби і в толоці було так, як тут, — сказав Івась.

— Як?

— Щоб садок був. Добре б було. Як сонце пече — заховався у холодку — живи! Дивись, он яка вовча берлога! — скрикнув Івась, улазячи в оброслу вишнями лисинку.

— Де? ану! — обізвавсь Грицько і мерщій попер до брата. Цілий дощ полив з вишневого листу на Івася, і той аж скрикнув.

— Та тихше, — бач, всього змочив, — утираючи лице, сказав Івась.

Грицько реготавсь. Він і сам був, як скупаний, — та й нічого.

— Це здорово, — завіряв він брата. — Купайся в такій воді — здоровий довіку будеш.

— Е? — не вірив той.

— І білий будеш. Чого пани такі білі? Того, що щодня умиваються росою.

— Так давай і ми, хоч раз, — скрикнув Івась і, підбігши під гіллясту вишню, стрепенув її. Холодним густим дощем обдало його всього, і він, струшуючись, уже реготавсь.

Грицько собі не одстав від брата і незабаром увесь садок, мов від вітру, колихався від їх трусанини.

— Нехай йому!.. Я вже аж змерз, — сказав Івась.

— То саме здоров'я і входе.

— Хіба воно холодом входе?

— Аякже.

І знову брати прийнялися пускати дощ. Це зразу здоровенна грудка мокрої землі, мов з неба злетіла, ударила у вишню, котру трусив Грицько і, розсипавшись, обдала його калюкою.

— Хто то? Це ти, Іване? — гукнув, обтрушуючись, Грицько.

— Що таке? — спитався той, повернувшись до брата.

Над ухом Івановим гучно прогула цеглина і важко гепнулася у траву.

— Хто це? — у свою чергу спитався здивований Івась. Третя грудомаха подала їм звістку, що щось кидало з тітчиного садка.

— Це той шибеник устав! — догадавсь Грицько.

Не зуспілись брати змовитися, що б їм зробити, як тин залущав, і постать Василева з здоровенною ломакою замелькала поміж вишневими кущами. Він, як вітер, пер прямо на Грицька. Той стояв, дожидався.

— А що, злякав? — гукнув Василь, добігаючи до братів. Він був без шапки, розкудланий, розхристаний. Видно, що тілько–тілько що встав.

— Що б же ти думав, коли 6 у голову вцілив? — спитався Грицько.

Василь зареготався своїм тихим реготом і засвітив зеленими очима.

— Ти б же голову провалив! — крикнув Грицько. — Дурний, дурний, а ще і вчений! — додав він і, повернувшись, пішов на поляну до овечат. Іван собі поспішав за братом. Василь постояв, подивився услід їм.

— Так ви не хочете зо мною гратись? — гукнув він услід братам. — Підождіть же.

І, повернувшись, побіг до перелазу. По дорозі він костурякою збивав траву, молоденькі вишні скручував, одчахував гілки. Куди пройшов — всюди покинув свій розорливий слід.

Незабаром почувся нестямний крик. Давить хто кого? ріже? Привичне Івасеве ухо зразу дочуло знайомий голос.

— То той рябець даве уже Галю, — тривожно він замовив до Грицька. — Ходімо оборонимо її! Ходімо–бо… — прохав він, тіпаючись увесь і блідіючи на лиці.

— А як тітка? — спитався Грицько.

— Ні, він. Їй–богу, вів. Хіба не чуєш? — аж танцював Івась і побіг до окопу.

— Дивись! дивись! — гукнув він, забачивши, що Василь сидів верхи на Галі і, взявши за невеличкі кіски, сіпав то в той, то в другий бік. Галя кричала на увесь садок.

— Що ти робиш, кателик! — гукнув не своїм гласом Івась і в одну мить опинився на тину.

— Ану–ну, іди! іди сюди! Я й тобі задам! — грозився Василь, не випускаючи з-під себе Галі.

— Шпурляй на його груддя! — гукав Івась на Грицька, що стояв з грудкою у руках на окопі. — Шпурляй! Чого ти дивишся? Він шпурляв по нас? Тілько гляди, не влучай у Галю.

Грицько стояв з грудкою, не рішаючись кинути. Галя кричала… Івась метався по тину. Що його зробити? Коли б сила — він би так і скрутив отого шибеника. А Василь, сіпаючи за коси Галю, прицмокує та пригукує. Крики її, муки братів такі радісні йому.

— Тітка іде! Тітка іде! — засвітивши очима, гукнув Івась. — Тіт… — не вспів промовити Івась, як Василь, наче опечений, кинувши Галю, попер у вишник.

— Галю, сюди! Галю, мерщій сюди! — і покивує, і поморгує Івась, стрибнув з тину та до Галі, що, обливаючись слізьми, лежала на мокрій траві. — Уставай, Галю. Нема тітки! То я так… дурив, — аж задихаючись, шепче Івась. — Тікаймо мерщій до нас. — І, вхопивши за руку Галю, він поволік її до тину.

— Скоріше перелазь, поки не оглядівся, шибеник! — І разом з Галею він стрибнув у рів.

Грицько з радощів пошпурив грудомаху у вишник, де сховався Василь.

— Батькові своєму в лоб! — гукнув той, вискочивши з захисту.

Івась, стоячи коло Галі на окопі, з радощів тикав то на Галю, то на його і викрикував, пританцьовуючи:

— А що? а що?

— Так ти одурив? — образливо промовив Василь і, червоніючи, повагом напрямився до тину.

— Ось навернись сюди!