Читати книгу - "Кишеня, повна жита"

— О, не виставляй себе блазнем, — сердито кинув Персівал.

— Чому ти такий розгніваний, брате? Невже тобі не хочеться, щоб я розділив твої міські турботи?

— Ти не маєш найменшого уявлення про той безлад, у якому все перебуває.

— Ні, тобі доведеться ввести мене в курс справи.

— Спочатку ти повинен зрозуміти, що протягом останніх півроку — ні, більш як протягом року — батько перестав бути собою. Він удавався до неймовірно дурних витівок у фінансовому плані. Продавав добрі акції, купував украй ненадійні. Іноді він просто смітив грішми. Не маючи жодної іншої причини, як утішатися тим, що він їх розкидає.

— Отже, родині неабияк пощастило, що він випив не такий чай.

— Так, думати про це не дуже приємно, але, по суті, ти маєш рацію. Мабуть, лише його смерть дає нам шанс урятуватися від банкрутства. Але нам доведеться бути надзвичайно консервативними й обережними протягом якогось часу.

Ланс похитав головою.

— Я з тобою не згоден. Обережність ніколи не приводила до добра. Ти повинен піти на певний ризик, зробити якийсь незвичний хід. Ти мусиш прокрутити якусь грандіозну справу.

— Ні, — заперечив Персі. — Обачність та економія. Такі мої гасла.

— Але не мої, — сказав Ланс.

— Ти лише молодший партнер, не забувай, — нагадав йому Персівал.

— Гаразд, гаразд. Але я можу принаймні іноді висловлювати свої погляди.

Персівал збуджено міряв кімнату кроками.

— З цього добра не буде, Лансе. Я тебе люблю й таке інше…

— Та невже? — урвав його Ланс.

Проте Персівал пустив репліку брата повз вуха.

— … але я не думаю, що ми зможемо працювати разом. Наші погляди протилежні.

— Це може принести користь, — сказав Ланс.

— Єдиний розумний вихід — розірвати наше партнерство, — заперечив йому Персівал.

— Ти хочеш, щоб я викупив свою частку — така твоя думка?

— Мій любий, із такими прямо протилежними поглядами на бізнес нам нічого іншого не залишається.

— Якщо тобі нелегко виплатити Ілейн її частку спадщини, то як ти думаєш розрахуватися зі мною?

— Я думав не про гроші, — сказав Персівал. — Ми якось могли б… е… е… поділити майно.

— Тобі залишаться гарантовані папери та все інше, а мені якісь рештки з панського столу, щось ризиковане й ненадійне — ти так це собі уявляєш?

— Це якраз те, чому ти віддаєш перевагу, — сказав Персівал.

Ланс несподівано широко усміхнувся.

— Ти маєш рацію, друже Персі. Але тепер я не можу цілком віддаватися своїм забаганкам. Тепер я мушу подумати й про Пет.

Обидва чоловіки подивилися в її бік. Пет розтулила рота, потім знову його стулила. Хоч би в яку гру грав Ланс, їй ліпше не брати в ній участі. Ланс, безперечно, прагнув до якоїсь особливої мети, у цьому вона не мала сумніву, але не дуже добре собі уявляла, що ж то за мета.

— Ну ж бо, назви мені мої володіння, — сказав Ланс, сміючись. — «Шахта з фальшивими алмазами», «Недосяжні рубіни», «Нафтові свердловини без нафти». Ти думаєш, я справді такий дурень, яким здаюся?

Персівал сказав:

— Звичайно, деякі з володінь, які я тобі можу запропонувати, є дуже ризикованими, але не забувай, що одного дня вони можуть принести грандіозний прибуток.

— Схоже, ти заспівав по-іншому, — сказав Ланс, усміхаючись. — Хочеш запропонувати мені останні божевільні надбання батька разом зі старою шахтою «Дрозди» й таким іншим непотребом. До речі, чи інспектор розпитував тебе про ту шахту?

Персівал спохмурнів.

— Так, розпитував. Не уявляю собі, що він хотів про неї дізнатися. Я не зміг розповісти йому багато. Ми з тобою були тоді дітьми. Я лише туманно пам’ятаю, що батько їздив туди, і коли повернувся, то сказав, що з цієї справи добра не буде.

— Що то було — золота копальня?

— Думаю, що так. Батько повернувся звідти, цілком переконаний у тому, що добра з тієї шахти не буде. І не забувай, він не належав до тих людей, які помиляються.

— Хто його заманив у ту справу? Чоловік, якого звали Маккензі, так?

— Так. Маккензі там і помер.

— Маккензі там і помер, — замислено повторив Ланс. — Потім відбулася жахлива сцена. Здається, я щось пам’ятаю… Місіс Маккензі… То ж була вона, чи не так? Приїхала сюди. Накинулася на батька з лайкою й прокльонами. Вона звинувачувала його, якщо я правильно пам’ятаю, у вбивстві її чоловіка.

— Облиш, — стримано озвався Персівал. — Я таких жахіть не пам’ятаю.

— А я пам’ятаю, — сказав Ланс. — Я був трохи молодший за тебе, звичайно. Можливо, саме тому мене та сцена так і приголомшила. Як дитині вона здалася мені справжньою драмою. Де була шахта «Дрозди»? У Західній Африці, чи не так?

— Я думаю, що так.

— Я хотів би подивитися на концесію, — сказав Ланс. — Коли буду в конторі.

— Ти можеш не сумніватися в тому, — заявив Персівал, — що батько не міг помилитися. Якщо, повернувшись додому, він сказав, що золота немає, то золота там не було.

— Мабуть, ти тут маєш рацію, — сказав Ланс. — Бідолашна місіс Маккензі. Цікаво, що сталося з нею та з тими двома дітлахами, яких вона привозила із собою. Адже тепер вони вже дорослі люди.

Розділ двадцятий

У приватному санаторії «Сосни» інспектор Ніл, сидячи у вітальні для гостей, дивився на літню жінку із сивим волоссям. Елен Маккензі мала шістдесят три роки, хоч здавалася молодшою. У неї були блакитні, досить безвиразні очі й слабке підборіддя, що майже не випинало. Довга верхня губа вряди-годи загиналася вгору. На колінах вона тримала велику книгу й, розмовляючи з інспектором Нілом, майже не відривала від неї очей. У голові інспектора Ніла досі звучала розмова з доктором Кросбі, директором цього закладу.

«Вона, звичайно, добровільний пацієнт, — сказав доктор Кросбі. — Ми не вважаємо її психічно хворою».

«То вона не небезпечна?»

«О, ні. Протягом більшості часу з нею можна говорити так само, як із вами або зі мною. Зараз у неї один із її найкращих періодів, тож ви можете поговорити з нею цілком нормально».

Пам’ятаючи про це, інспектор Ніл зробив свою першу спробу почати розмову.

— Дуже вам дякую, що ви погодилися зустрітися зі