Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Час уже підходив до закінчення нашої зміни.

Я так і зробив: по дорозі вверх одчепив підвішаний кабель, поступово спускаючи кабель на листи. Добравшись до верхнього кутка лави, забрав все, що було, і спустив униз до машини все, що приніс, крім фляжки з бензином, яка висіла через плече на вірьовці, - нащо її скидати -  все одно скоро підем нагора…

Машиніст і каже: «А тепер іди вверх, на середину лави, де кабель на першому ряду, тягни з верхнього кутка і змотуй його в котушку, потім спустимо його по листах на нижній хід, введем кінець у лаву, а самі підем на-гора».

Я так і зробив, не знімаючи фляжки із себе (вона, як згадував я вище, була через плече на мотузці під лівою рукою коло ліктя). Сів навколішки і став тягти кабель з верхнього кутка та мотати в котушку, лампу поставив поперед себе на підошву лави, звідкіль тягнувся кабель. Лампочка, звичайно, без футляра і без скла з відкритим вогнем.

Під час роботи я і не помітив, що від черкания ліктем затичка з фляжки з бензином зовсім випала, і бензин став оббризкувати мені одяг, особливо сорочку. При тьмяному світлі та за роботою я цього аж ніяк не міг помітити.

Дивлюсь - кабель чомусь не тягнеться, мабуть, угорі десь за щось зачепився. Я хотів ухопити його вище, підняв руки і приторкнувся мокрим від бензину рукавом сорочки до лампочки. Одразу спалахнуло, спочатку загорівся рукав, а там і увесь одяг…

Я скинув фляжку з бензином, відкинувши й подалі від себе, далі хотів розірвати та скинути сорочку, але тому, що вона була брезентова і, як на зло, заправлена в штани, ще й поясок зав'язаний, нічого я не зміг зробити. Розірвати брезент в мене не вистачало сили; розв'язати поясок та скинути сорочку теж не міг, тому що вона спереду горіла і полум'я било в обличчя та очі. Я крикнув машиністові, машиніст прибіг і став мене рятувати збивав з мене полум'я своїм кашкетом, потім скомандував: «Лягай ниць!». Я ліг, він зверху на мене, і полум'я гасив своїм одягом.

Врешті вогонь погас. В мене сильно обгоріли руки, груди, шия, вуха, обличчя; було посмалене волосся на голові, брови, і ті були посмалені, залишились неушкодженими тільки очі, тому що я їх заплющив і тим самим їх урятував.

Почувався я, звичайно, кепсько. Надійшов десятник, склав акт про нещасний випадок. На-гора я не йшов, а біг, скільки було сили.

Вийшовши з шахти, я попрямував до амбулаторії.

Медичної допомоги прийшлося довго ждати, бо час був ранковий, усі спали, так що я ледве дочекався, поки мені одчинили.

Врешті, черговий лікар відчинив двері. Став я скидати спецодяг - сорочку і скинути не можна. Тоді узяли бритву, сорочку порізали і таким чином мене роздягли.

Медики заходилися промивати опіки та робити перев'язку; була спроба розігнути зігнуті на правій руці пальці, так де!

Ледве діждались підводи. Мене на санітарних носилках поклали на підводу й повезли до лікарні.

Їхали довго. Я часто питав, чи скоро доїдемо, так погано мені було. Врешті доїхали.

Скупали мене в ванні, наділи чисту білизну і поклали у палаті.

В лікарні прийшлося відлежати рівно 2 місяці як один день. Прийшов день виписки. Надворі справжня зима; вдягтися нема у що - одежа хоч і була власна, та була здана мною на збереження, а номерок, по якому здано одежу, загубився в амбулаторії.

Але тут прийшов мені на допомогу один старий шахтар, який лежав тут із травмою ноги: він віддав мені свою сорочку і штани та латане ватне пальто. На ноги я взув свої шахтарські чуні, на голову шахтарську кепку. Сів на підводу і поїхав на свою шахту.

Приїжджаю, заходжу в кімнату гуртожитку, де жив, застаю в кімнаті чоловік п'ять своїх земляків-односельчан - Гилька Гуцала, Петра Кривого, Тимка Грибового, Івана Зінчука та Михайла.

Сундучок, якого я замкнув перед тим, як іти на роботу два місяці тому, хлопці відімкнули і користуються моїми речами; у сундучку, крім листа, написаного додому, якого я не встиг здати на пошту, немає більше нічого.

Із гуртожитку ще зо два тижні ходив я в амбулаторію на перев'язки, аж поки загоїлись усі рани. Пішов у баню, де зберігалася моя одежа, але без номерка не дають. А де я їм візьму той номерок, як його загубили в амбулаторії?..

Через шахтком мені таки допомогли отримати свою одежу. Все було ціле, у кишені гаманець, в гаманцеві ключ від сундучка та двадцять копійок - всього-на-всього власного капіталу...

Коли я повернувся з лікарні і зайшов у гуртожиток, то просто вжахнувся, глянувши на стіни кімнати - така там була сила подавлених блощиць.

Через тих блощиць спати у кімнаті я не міг, спав у коридорі, там було прохолодніше і блощиці не так дошкуляли; потім через три-чотири доби став лягати в кімнаті і поступово до тих комах звик.

Згодом нас перевели в інший гуртожиток, а цей піддали дегазації, тільки тоді блощиці пропали.

Трохи підлікувавшись, я почав працювати - спочатку номерщиком: видавав перед спуском робітників у шахту номерки і одержував їх назад від шахтарів, які після зміни піднімалися нагора, відмічаючи в журналі час спуску в шахту і повернення з роботи. Пізніше став учнем діловода контори шахти, а через п'ять місяців уже працював самостійно діловодом.

Через кілька місяців відбулося скорочення конторського штату, і я ще з деякими товаришами попав під скорочення. Мені запропонували піти завідувати ламповою.

Попрацювавши на цій посаді два місяці з лишнім, я в січні 1932 року одержав відпустку на 2 тижні, лампове хазяйство чин чином передав, а сам, одержавши відпускні гроші, поїхав додому.

До цього часу я вже дещо собі посправляв з одягу за одержані лікарняні, пенсійні і зароблені гроші.

Коли з лікарні виписався, комісія визнала мене інвалідом другої групи, через півроку - підвела під четверту групу, а через два роки визнала цілком працездатним, видавши довідку: «У зв'язку з перекваліфікацією на бухгалтера вважати працездатним». Це і експертна комісія підтвердила, незважаючи на те, що на правій руці пальці в мене позросталися і зовсім не згинаються і не розгинаються. Правда, визнали, що до фізичної праці я непридатний.