Читати книгу - "Їсти Молитися Кохати, Даррелл"

подвійну функцію. По-перше, вона дає розуму хоч якесь заняття. Це так, ніби ви пропонуєте мавпочці десять тисяч ґудзиків і кажете: «Переклади їх усі із однієї купки на іншу по одному». Для мавпи така пропозиція привабливіша, ніж якби ви загнали її в кут і наказали не рухатися. Ще одне завдання мантри — перевезти вас в інший стан, як на човні, через бурхливі хвилі розуму. Щойно вашу увагу затягне зустрічна течія думки, просто повертайтеся до мантри, залазьте у човен і продовжуйте плисти. Є переконання, що великі санскритські мантри містять неймовірну силу. Вони здатні доправити до берегів божественного за умови, що вам вдасться залишитися в човні.

Окрім решти численних проблем із медитацією, мене не влаштовує мантра, яку мені дали — Ом Нама Шивая — вона ніяк не влягається у мене в голові. Мені подобається, як вона звучить і подобається її значення, але жодного разу за два роки, відколи я практикую йогу, ця мантра не викликала в мене медитативного стану. Коли подумки намагаюсь повторювати Ом Нама Шивая, слова застрягають десь у горлі, груднина стискається, а я вся напружуюсь і починаю дратуватися. Мені ніколи не вдається поєднати ці слова з власним диханням.

Я зважуюся розпитати про це в Корелли, своєї сусідки по кімнаті. Соромно зізнатись, яких зусиль мені вартує утримувати увагу на повторюванні мантри. Але Корелла — інструктор медитації і, можливо, якось мені допоможе. Вона каже, що раніше її розум теж блукав під час практики, але тепер медитація для неї — одна велика, легка радість життя, здатна змінювати.

— Здається, мені варто лише сісти, заплющити очі, — каже вона, — почати повторювати мантру, і я вже на небі.

Від цих слів мене аж скрутило від заздрощів. Але ж Корелла практикує йогу стільки років, скільки я живу на цьому світі. Я прошу продемонструвати, як саме вона використовує Ом Нама Шивая у своїй медитативній практиці. Вона робить один вдих на кожен склад (коли я так роблю, то час тягнеться нескінченно, а це виводить мене з себе)? Чи, може, краще промовляти по одному слову на кожен вдих (але ж слова різної довжини, як їх тоді вирівняти)? Чи, може, вона промовляє всю мантру на вдиху, а потім іще раз на видиху (коли я так роблю, виникає якийсь поспіх і я знову починаю нервуватися)?

— Не знаю, — каже Корелла. — Я якось просто… промовляю її і все.

— Ти її проспівуєш? — відчайдушно наполягаю я. — Повторюєш з певним ритмом?

— Я просто її промовляю.

— А можеш промовити її вголос так, як ти це робиш в своїй голові під час медитації?

Моя сусідка неохоче заплющує очі й починає повторювати мантру вголос — так, як це відбувається у неї в голові. І справді, вона просто… промовляє її. Вона промовляє її тихо, спокійно, легенько всміхаючись. Вона встигає повторити мантру декілька разів, аж поки мені уривається терпець, і я перебиваю її на півслові:

— А тобі не нудно?

— О, — Корелла розплющує очі, всміхається і дивиться на свій годинник. — Ліз, минуло десять секунд, а ти вже знудилася?

42

Наступного ранку рівно о четвертій я приходжу на медитацію, що нею тут завше розпочинається день. Потрібно сидіти годину в цілковитій мовчанці. А для мене хвилини тягнуться, мов кілометри — шістдесят брутальних кілометрів, які потрібно подолати. На чотирнадцятому кілометрі (хвилині) мої нерви починають здавати, коліна тремтіти, а мене накриває хвиля роздратування. Воно й не дивно, беручи до уваги діалог між мною та моїм розумом, який відбувається під час медитації:

Я: Ок. Зараз ми будемо медитувати. Зосередьмося на диханні, а потім — на мантрі. Ом Нама Шивая. Ом Нама Ши…

Розум: Я можу тобі допомогти, ти ж знаєш!

Я: Ок, добре, я потребую твоєї допомоги. Вперед. Ом Нама Шивая. Ом Нама Ши…

Розум: Я допоможу тобі підібрати гарні медитативні картинки. Ось є одна чудова. Уяви себе в храмі. Храм на острові. Острів в океані.

Я: О, яка гарна картинка.

Розум: Дякую. Я теж так вважаю.

Я: А що за океан на твоїй картинці?

Розум: Середземне море. Уяви, що ти на одному із тих грецьких островів, у стародавньому храмі. Ні, там занадто багато туристів. А знаєш що? Забудь про океан. Океани небезпечні. Є краща ідея — уяви, що ти на острові посеред озера.

Я: Може, ми помедитуємо трохи? Будь ласка… Ом Нама Ши…

Розум: Так! Авжеж! Але постарайся уявити озеро без цих… як ті штуки називаються?

Я: Скутерів?

Розум: Так! Скутерів! Ці штуки жеруть так багато бензину! Вони — велике зло для довкілля. А знаєш, що ще жере багато бензину? Пристрій для здування листя з газону. Навіть не міг подумати, але…

Я: Ок, давай нарешті МЕДИТУВАТИ! Будь ласочка. Ом Нама…

Розум: Твоя правда! Я хочу допомогти тобі медитувати! Тому відкиньмо картинку з островом на озері чи посеред океану, вона не допомагає. Це очевидно. Уявімо краще, що ти на острові… посеред річки!

Я: О, ти про щось типу острова Баннермана, на Гудзоні?

Розум: Атож! Саме так! Чудово! Отже, медитуймо на таку картинку. Уяви, ти — острів посеред річки. Всі думки пропливають повз тебе, поки ти медитуєш. Вони — це просто річкові течії, а ти можеш на них не зважати, бо ти — острів.

Я: Зажди, мені здалося, ти казав, що я — храм!

Розум: Усе точно, вибач. Ти — храм на острові. Правду кажучи, ти і храм, і острів.

Я: А може, я ще й річка?

Розум: Ні, річка — це думки.

Я: Перестань! Прошу, перестань! Ти збиваєш мене з пантелику!

Розум: (ображено) Вибач, я лише хотів допомогти.

Я: Ом Нама Шивая… Ом Нама Шивая… Ом Нама Шивая…

Настає довгоочікувана восьмисекундна пауза у думках. А потім все спочатку.

Розум: Ти на мене сердишся?

А потім, вдихнувши на повні груди, ніби випірнувши з глибини, я розумію, що мій розум переміг, очі розплющуються і я здаюсь. Зі сльозами. Ашрам — це те місце, куди приїздять поглибити свою медитацію, а не завалити її остаточно. Це вже занадто і я просто не витримую. Не можу так далі. І що мені робити? Вибігти з храму і ридати щодня кожних чотирнадцять хвилин?

Того ранку, замість продовжувати воювати, я навпаки — припинила боротьбу і здалась. Дозволила собі опертися на стіну. У мене боліла спина, не було сил, мій розум тремтів, а тіло завалилося, мов старий міст. Я зняла мантру з маківки голови (звідки вона гупала по мені, як невидима наковальня) і посадила її коло себе на підлозі. А потім сказала Богові: «Вибач, але сьогодні це найближча відстань до тебе, на яку я спромоглася».

Індіанці племені лакота вважають, що дитина, яка