Читати книгу - "Їсти Молитися Кохати, Даррелл"

Це не зовсім схоже на мою медитацію. Але наступні сорок хвилин я намагаюся сидіти тихо, як мишка, що опинилась у пастці медитаційної зали, і згораю від сорому та власної неадекватності, споглядаючи, як решта присутніх завмерли у своїх досконалих позах, з досконало заплющеними очима, їхні вдоволені обличчя випромінюють спокій, поки вони, без сумніву, перебувають у якомусь досконалому раю. Мене переповнює гарячий могутній сум. Я б радо скористалась комфортом, що його дарують сльози, але стримуюся щосили, пам’ятаючи слова гуру: «Не залишайте собі шансу розлізтися, бо вчинивши так раз чи вдруге, ви перетворите це на тенденцію і повторюватимете цей досвід раз по раз. Звикайте бути сильними».

Але я не почувалась сильною. Моє тіло нило від усвідомлення власної нікчемності.

Мені стало цікаво, а хто та «я», з якою я розмовляю у своїй голові, і хто це такий — «мій розум»? Я думала про невтомний процес генерування думки, про мозок, що схожий на машину для пожирання душі, і про те, як мені з усім цим дати раду. А потім згадала фразу з фільму «Щелепи» і не стримала усмішки: «Нам знадобиться більший човен».

43

Обідня перерва. Я сиджу сама і намагаюсь їсти повільно. Гуру завжди наголошує на важливості дисципліни у всьому, що стосується їжі. Вона радить їсти повагом, не накидатися на їжу, не виснажувати священне полум’я наших тіл, запихаючи надмірну кількість поживи у свій кишково-шлунковий тракт (моя гуру просто ніколи не була в Неаполі). Коли до неї підходять студенти зі скаргами на проблеми під час медитації, вона завжди в таких випадках запитує, як у них справи з травленням. Очевидно, досить складно перейти на трансцендентний рівень, коли ваші кишки тяжко працюють, перемелюючи кальцоне з м’ясом, півкіло курячих крилець і половину пирога з кокосовим кремом. Ось чому в ашрамі таких страв не готують. Їжа тут вегетаріанська, легка і здорова. І дуже смачна. Тому мені складно стриматися, щоб не напихатися нею так, ніби я приїхала з голодного краю. До того ж страви подають тут як буфетний обід і неможливо втриматися, щоб не підійти туди вдруге і втретє, поки вся ця розкішна їжа лежить перед тобою, смачно пахне і нічого не коштує.

Я самотньо сиджу за столом, намагаюсь приборкати свою виделку, аж раптом помічаю чоловіка з тацею у пошуках вільного місця. Киваю йому, запрошуючи за свій столик. Досі його тут не помічала. Мабуть, новенький. Незнайомець пересувається в стилі «я нікуди не поспішаю», впевнено, мов шериф прикордонного містечка чи бувалий висококласний гравець у покер. На вигляд йому приблизно п’ятдесят, але йде він так, ніби прожив на декілька століть довше. У нього сиве волосся, сива борода і картата фланелева сорочка. Широкі плечі, загрозливо-гігантські руки і водночас блаженне обличчя.

Він сідає навпроти мене і протяжно мовить: «Чоловіче, тут такі комарі, що можуть курей ґвалтувати».

Пані та панове, вітайте Річарда з Техасу.

44

Ким тільки Річард із Техасу не працював. Ось далеко не повний перелік: нафтовиком, водієм вісімнадцятиколісної фури, першим офіційним дилером Біркенсток у Дакоті, мішковиком на сміттєзвалищі (даруйте, але не маю часу пояснювати зараз, що таке «мішковик»), будівельником швидкісної траси, продавцем уживаних автомобілів, солдатом у В’єтнамі, «продавцем товарів широкого вжитку» (таким товаром зазвичай були наркотики з Мексики), наркоманом і алкоголіком (якщо це можна назвати професією), потім наркоманом і алкоголіком, що вилікувався (шанованіший фах), фермером-гіпі у комуні, ведучим на радіо і, зрештою, успішним дилером високотехнічного медичного обладнання (допоки не розлучився і віддав увесь свій бізнес колишній дружині, залишившись «наодинці зі своїм білим задом»). Тепер він ремонтує старі будинки в Остіні. «Якось не склалось у мене з кар’єрою, — каже він. — Завжди робив якусь дурню».

Річард із Техасу не з тих, хто занадто переймається всім і всіма. Я б не назвала його невротичним, аж ніяк. Це я трохи невротична, а тому відразу відчула до нього велику симпатію. Присутність Річарда в ашрамі давала мені велике дивовижне почуття безпеки. Його могутня тиха впевненість гасила мою внутрішню тривогу, і я знала, що насправді все буде добре (а якщо не добре, то принаймні смішно). Пам’ятаєте півника Фогорн-Легорна з мультика? Річард — це він. А я — його маленька балакуча курочка-подружка. Як казав Річард, ми з Бакалією добряче нареготалися в тому ашрамі.

Бакалія.

Таке прізвисько дав мені Річард. Він назвав мене так першого ж вечора, узрівши, яку кількість їжі за раз я здатна поглинути. Я намагалась виправдатися, мовляв, їм усвідомлено і з наміром! Але нове назвисько прилипло до мене назавжди.

Можливо, Річард із Техасу і не схожий на типового йога. Втім, за час свого перебування в Індії я позбулася будь-яких стереотипів щодо того, який має бути типовий йог (тримайте мене, бо як почну перераховувати, то не спинюся — молочний фермер із віддалених районів Ірландії, якого я днями зустріла, чи колишня монашка з Південної Африки). Річард познайомився з цим різновидом йоги через свою колишню дівчину. Та привезла його з Техасу в Нью-Йорк на зустріч із гуру. Річард зізнався: «Я вважав, що ашрам — це якесь підозріле місце. Мене цікавило, де ж та кімната, в якій нас примусять віддати всі свої гроші й підписати дарчу на будинок і машину, але нічого такого не сталося».

Після тієї зустрічі (вона відбулася десять років тому), Річард несподівано для себе помітив, що весь час молиться. Його молитва була завжди однакова — прошу, прошу, прошу тебе, відкрий моє серце. Все, чого прагнув Річард — це мати відкрите серце. І він завжди завершував своє прохання уточненням — будь ласка, пошли мені знак, коли це станеться. Тепер, згадуючи той час, він застерігає: будь обережна з молитвами, Бакаліє, бо вони можуть здійснитися. По кількох місяцях безперервних молитов із проханням відкрити серце, що, на вашу думку, отримав Річард? Правильно: екстрену операцію на відкритому серці. Його грудну клітку розпанахали, а ребра розсунули, щоб впустити туди трохи сонячного світла і зрештою дістатися до серця. Бог його ніби запитував: «То що? Як тобі такий знак?» Тому тепер Річард завжди обережний у своїх молитвах. «Хоч про що я зараз молюся, — зізнався він, — завжди закінчую словами: іще одне, Боже, прошу, легше там зі мною, ок?»

— Що мені робити зі своєю медитативною практикою?» — запитую я в Річарда, поки він спостерігає, як я драю храмову підлогу.

Йому пощастило більше — він працює на кухні, і приходить туди за годину до трапези. Але Річард любить дивитись, як я мию підлогу. Каже, це смішно.

— А чому ти взагалі щось мусиш із тією практикою робити, Бакаліє?

— Бо вона нікудишня.

— Хто таке сказав?

— Я не можу примусити свій розум