Читати книгу - "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"

Я зупинився. Йти? Не йти? І тут мені стало по-справжньому страшно.

У затишку теплої кімнати в охайному будиночку під черепичним дахом сплять мої рідні, теплі, пахкі й пухкі біляві дітки – Андрійчик, Орися, Іванчик. Сплять і бачать кольорові сни з теплими океанами, яскравими птахами, щасливими татком і мамою, що, узявшись за руки, йдуть берегом моря. Навколо пурхають метелики, десь далеко грає музика: скрипки, віолончелі та гобой. Тихе родинне щастя, як на рекламних проспектах біблейської секти Свідків Ієгови.

І знову все залежить від тебе, друже. Обирай.

Попід стіною я протиснувся повз заведену вантажівку і побачив перед собою ціле море шоломів. Спецпризначенці стояли у кільканадцять рядів під самим Будинком профспілок. Схожі були на довге пасмо чорної ікри, яку відклала невідома гігантська риба на дні океану неба в заростях кам’яних водоростей. Ікра ворушилася у світлі ліхтарів химерними хвилями.

Озирнувся назад. Яскраво освітлена Михайлівська була майже порожньою, якщо не брати до уваги п’яну компанію, що, вибравшись з під’їзду, з жартами та сміхом перлася угору, наспівуючи російський хіт «Я уєду жить в Лондон…».

Знову повернув голову у бік «ікри».

«Як дивно, – подумалося, – життя триває і буде тривати, навіть якщо мене тут сьогодні вб’ють. І нічого не трапиться для цілого світу. Так само буде співати по радіо Григорій Лєпс, так само диктори будуть читати новини, а діти підуть у садочок. Зима змінюватиметься весною, а шістдесят другий автобус так само буде курсувати між Подолом і Печерськом, перевозячи пільговиків та бюджетників. І тільки мене вже не буде».

Але ця думка була якоюсь неосяжною. Я не міг збагнути цієї таїни. Як так? Мене не буде, а світ буде! Не може так статися. Адже я все одно десь буду: на небесах чи в іншому місці, й звідти спостерігатиму за цілим світом, братиму участь у його подіях.

Згадався ранній Тичина: «Я хотів би, коли я умру (Ах, якби мені вмерти улітку!), Щоб, закутавши в білу намітку, Ви спалили мене у бору». Що б він робив на моєму місці? «Трактор в полі дир-дир-дир» – навіть дітлахи знущалися в школі над Тичиною, бо система його зламала.

Що б вчинили Хвильовий, Курбас, Багряний? Що б вчинили інші, які відійшли вже у потойбіччя?

До нас підходить Франко, зосереджено ворушить вусами. Питає:

– Як воно?

– Та боремося потроху…

Стає поруч. За ним підтягуються Стус, Алла Горська, В’ячеслав Чорновіл. Із сусіднього підворіття із записничком в руках, як завжди трохи напідпитку, до нашої компанії доєднується Хемінгуей. Цмулить цигарку і лопоче англійською: «Юкрейн із фантастік! Юкрейн із фантастік!». Джек Лондон в автомобільному шоломі й крагах виринає з-під КамАЗа, показує мені великий палець, підморгує: мовляв, усе супер! Оно вже спускаються додолу Ремарк, Селінджер та Бредбері. Ведуть під руки старенького Папу Павла-Іоанна Другого та матір Терезу. За якусь хвилину за моєю спиною виростає ціла юрба святих для усього цивілізованого людства постатей. Навіть якщо захочу позадкувати, вони не дадуть. Отак деякий час стоїмо, затиснені між цегляною стіною та кузовом КамАЗа, з-під якого димить дизельна кіптява, і мовчки дивимося на море чорних шоломів.

І раптом на допомогу приходить Лао-цзи. Китайський мудрець у дивний спосіб, відомий лише монахам Шаоліню, проходить крізь стіну готелю «Козацький», стає поруч і, покручуючи в руках саморобні нунчаки, каже: «Жити – значить діяти! Вперед, хлопці!». Згадую, що в дитинстві трохи займався кунг-фу, набираю повні груди повітря, киваю головою – «ходімо», й ми всі робимо крок уперед. Розтікаємося Майданом, стаючи пліч-о-пліч з мітингарями.

Першим, кого я зустрів біля Лядських воріт, був Фома, лідер гурту «Мандри». В руках тримав довгий березовий дрючок.

– Де взяв?

Він кивнув у бік ряду бочок, біля яких грілися протестувальники. Коли я підійшов до них, один молодий бородань (мабуть, вірменин) дав і мені такого ж.

– А я вас упізнав… Ви актор і телеведучий. А я теж збираюся до театрального інституту вступати цього року. А зараз я тут в самообороні на третій барикаді. Мене Сергієм звати. Дуже приємно!

Ми вітаємося «по-майданівськи» – кулак до кулака, бо в рукавичках.

Підходять художники СВХ Сем та Манекен. Народу на площі від сили тисячі півтори.

– Наше завдання зібрати якомога більше людей. Якщо збереться тисяч десять-п’ятнадцять, вони не наважаться на розгін! – Леонід Комський, знаний київський антиквар та колекціонер, увесь час комусь телефонує, відсилає СМСки. – Давай бери телефон, дзвони, пиши…

– Батарея розрядилася, – кажу я, виймаючи з кишені безпорадний мобільний пристрій.

– І як з такими робити революцію?

Ми обидва нервово сміємося.

Біля Лядських воріт гуртується сама інтелігенція. Он Андрухович із товаришем, Жадан, Ройтбурд, Вайберг, Полежака, он Іван Леньо. А ще купа творчого люду – журналісти, артисти, бізнесмени. Таке враження, що тільки митцям ця революція і потрібна. Всі ходять, нервуються. Час від часу починаємо скандувати «Київ, вставай! Київ, вставай!» Підходять телевізійники-стрімери. Прямо з Майдану виходять у прямий ефір на «Громадському ТБ», «Еспрессо» та на п’ятому каналі. Закликаємо киян виходити.

Нас атакують близько першої ночі. «Беркут» легко прориває оборону на барикаді, що перекриває Інститутську в районі пішохідного місточка. Менти скочуються зі схилів, спускаються зі сходів і за декілька хвилин відганяють мітингувальників униз. Зчиняється галас, легка паніка, Майдан підхоплюється, і починається броунівський рух. Ось уже палає намет під стелою Незалежності.

– Той, хто без касок і без захисту, на передову не йде! Заходьте за периметр барикад, тримайте оборону всередині й біля сцени! – якийсь сотник самооборони добровільно бере на себе керівництво бунтівними митцями.

Через вузький прохід між барикадами заходимо у внутрішній периметр оборони і пробираємось до сцени!

Треба віддати належне багатьом народним депутатам, які раз у раз опиняються на передовій, намагаючись довести силовикам неправомірність розгону. Там і Кошулинський, і Іллєнко, і ще багато «свободівців». Навіть жінка – Леся Оробець.

– Атака з боку Інститутської. Тримаємо оборону! Підпираємо лаву ззаду! – Женя Нищук, оцінюючи ситуацію зі сцени, координує дії повстанців.

Люди в помаранчевих касках з гомілками, обв’язаними шматками карематів (бо, сука, з-під щитів б’ють по ногах), стають стіною на перетині Інститутської та Хрещатика і починають довгу штовханину з «Беркутом». Серед них я бачу Бурмиленка – нашого художника-плакатиста, який здалеку вимахує нам рукою. Обличчя просвітлене, натхненне. Риси чіткі, спокійні, наче іконописні. Тільки вуса хвацько стовбурчаться. Козак. Чистий антропологічний тип, що дивом зберігся у двадцять першому столітті.

Через годину починається штурм барикади на Хрещатику.