Читати книгу - "Похибка другого типу, Invisibility mask"

— Ти переходиш межу! — моя витримка тріщала по швах. Я ковзнув поглядом у бік Аріель, яка виглядала напруженою, і додав, цього разу м'якше: — Арі, піднімися нагору.

Вона зиркнула на мене, ніби не до кінця розуміючи, що відбувається, але зрештою кивнула і рушила до сходів.

— Чому така реакція? Ти ж цінуєш чесність, Лео, — Джеймс розтягнув губи в холодній посмішці.

— Тримай свої слова при собі. Це моє останнє попередження.

— Ох, то ти вже й погрожуєш мені? — Його голос залишався рівним, майже байдужим. — Все ж таки ти маєш зробити тест ДНК. Сам розумієш, чому.

Мої кулаки стиснулися, коли його слова відгукнулися глухим відлунням у голові.

— Джеймс! — Гучний стукіт моєї долоні об стіл змусив навіть його брови трохи сіпнутися. — Я сказав тобі піти нагору, — я перевів погляд на Арі, яка досі залишалась у дверях, і цього було достатньо, щоб вона поспішила зникнути з поля зору.

— У чому проблема, Лео? Якщо ця дитина справді твоя, тест у лікарні лише підтвердить це.

— Забирайся.

— Ти не бачиш очевидного. Її матір шантажувала тебе, хто зна, що вони зроблять, коли народиться ця дитина. Увімкни голову, Лео!

— Я сказав тобі забиратися нахрін!

— Не руйнуй те, що ми з твоїми батьками будували роками, — кинув він, перш ніж піти, залишивши мене з відчуттям напруги.

Я розумів його мотиви. Джеймс ніколи не довіряв Аріель і тим більше її матері, але я не був сліпим. Чорт, я не мав жодного сумніву, що ця дитина моя. Термін вагітності сам говорив за себе. Але я знав, що дядько не залишить це просто так.

Коли я піднявся у спальню, то застав Арі, яка сиділа на ліжку, обійнявши свої коліна. Її постава була напруженою, голова опущена, плечі ледь помітно тремтіли.

— Він пішов, — сказав я, не знаючи, як інакше почати розмову.

— Ти теж так думаєш? — її голос тремтів, і я ненавидів чути її такою.

— Що саме?

— Що ця дитина… не твоя…

Я заплющив очі, повільно видихаючи.

— Я знаю, що вона моя, — і це була абсолютна правда.

— Але… але я сказала, що зрадила тобі, тому ти можеш сумніватися…

Я провів рукою по обличчю, приглушуючи злість.

— Ти завагітніла до весілля, Арі, і це факт. І ти справді зраджувала мені? — Я сів поруч, намагаючись утримати голос рівним.

Вона мовчала, кусаючи губу, і це чекання мене вбивало.

— Ні… Але…

— Але що? — я нахилився ближче, намагаючись розгледіти її погляд.

Аріель стиснула губи, наче боялася сказати щось зайве. Її плечі тремтіли, а пальці міцно стискали тканину ковдри.

— Але ти уникаєш мене. Ти злишся… і я подумала…

Вона не договорила, але мені не треба було чути продовження. Я і так знав, що коїться у її голові.

— Я злюсь не через те, що ця дитина може бути не моєю, чорт забирай! — у моєму голосі прорізалася злість, роздратування. — Я злюсь тому, що поняття не маю, мені радіти тому, що ти вагітна, чи тому, що ти досі вагітна!

Я не хотів кричати. Чорт, я не хотів взагалі злитися на неї. Але думка про те, що вона була за крок від того, щоб знищити нашу дитину…

— Я… я ж сказала, що не зроблю цього, Лео, — прошепотіла вона, ніби сподіваючись, що ці слова зітруть усе, що між нами відбулося.

Я гірко усміхнувся.

— Але ти хотіла! Чорт, Аріель, ти навіть не збиралася мені про це сказати!

— Бо я була налякана! — її голос зірвався на схлип. — Ти змусив мене вийти за тебе! Я не знала, що мені робити!

Сльози рікою стікали по її щоках, але це більше не зупиняло мене.

— Бути наляканою і приймати таке рішення самостійно — це різні речі!

Вона мовчала, лише дивилася на мене затуманеними від сліз очима.

— Якби ти дізнався до весілля… — її голос був майже нечутним. — Я була б приречена.

Приречена.

Це слово вдарило мене, наче удар у сонячне сплетіння.

— Приречена? — я скривився, відчуваючи, як всередині все стискається у клубок люті й болю.

Вона мовчала. Їй не треба було відповідати.

Я більше не міг тут залишатися. Це було занадто. Я вдихнув глибше, змушуючи себе говорити спокійно, хоч усередині мене все вирувало.

— Не хвилюйся, — мій голос був рівним, майже байдужим. — Ти отримаєш розлучення, якого так сильно бажаєш.

Аріель здригнулася, ніби я щойно вдарив її. Я розвернувся і вийшов з кімнати, грюкнувши дверима. Серце гупало десь у горлі, а лють змішувалася з болем, що пульсував кожною клітиною мого тіла.

Приречена.

Вона справді так вважала?

Я йшов довгим коридором, але відчуття, що мене ніби затиснули в кляту пастку, не відпускало.

Чорт. Я опустився в крісло у своєму кабінеті, втупившись у порожній стіл перед собою. Кляті папери, які зазвичай займали мою увагу, зараз не мали жодного значення.

Я змусив її вийти за мене. Вона була налякана. Вона не бачила іншого виходу, крім як позбутися дитини, тому що думала, що я… що я б не дав їй свободи?

Це знищувало мене.

Я злився, бо місяцями уявляв її поруч, мріяв про цю дитину, а вона… вона готувалася позбутися її за моєю спиною.

І найгірше — я все ще кохав її.

Гірко посміхнувшись, я провів руками по обличчю, ніби це могло змити всі думки, що безладно крутилися в голові.

Розлучення? Це було те, чого вона хотіла з самого початку, чи не так?

То чому в мені все кричало, що я не хочу відпускати її, навіть після всього?