Читати книгу - "Похибка другого типу, Invisibility mask"

Аріель.
Майже тиждень ми жили, наче чужі люди. Лео інколи запитував, як я себе почуваю, які в мене плани на день, але на цьому все і закінчувалося. Ми лягали спати в одному ліжку, прокидалися поруч, але між нами витала напружена, крижана відстороненість. Він більше не кипів від злості, не кидав у мою сторону гострі слова, не демонстрував стриманої агресії. Але легше від цього не ставало.

Розлучення.

Я так довго переконувала себе, що цього хочу, що це єдиний правильний варіант. Але чому тоді сама думка про життя без Лео здавалася мені нестерпною? Так, це мало статися не зараз, а через два роки, але хіба від цього було легше? Уже тепер я не уявляла ночей без його теплого тіла поруч. А що буде потім?

Вранці він пішов на якусь важливу нараду, тому снідала я сама. Можливо, це було навіть на краще. Я нарешті повернулася на навчання — так, мене досі трохи нудило зранку, але це все ж було краще, ніж сидіти у величезному, порожньому будинку. До того ж, Евелін нарешті повернулася з подорожі. Я скучила за її енергією, за її підтримкою.

Зайшовши в нашу улюблену кав’ярню біля університету, я замовила собі гарячий шоколад, а для Еві — капучино з кокосовим сиропом. Вона сиділа на підвіконні в корпусі, переглядаючи щось у телефоні.

— Привіт, — я простягнула їй стаканчик.

Еві підняла очі й, замість того, щоб просто взяти каву, розкинула руки для обіймів.

— Привіт? Ти що, жартуєш? Мені потрібні обійми, ми ж так довго не бачилися!

Я усміхнулася і міцно її обійняла.

— Ну, це ти в нас та, хто зникла, — пожартувала я.

— О, винна за всіма пунктами. Але тепер я тут.

— Як ти?

— О, чудово! Я просто обожнюю подорожі, — вона радісно розправила плечі, а потім дістала щось із сумки. — У мене навіть є для тебе маленький подарунок.

Я з подивом прийняла невеликий пакунок. Всередині лежав красивий, витончений браслет і плитка дорогого шоколаду.

— Еві… Це дуже мило, але не варто було…

— Ти серйозно? Це подяка за те, що не викинула мене зі списку друзів за період мого «зникнення», — вона підморгнула і зробила ковток своєї кави.

Я засміялася, хоча десь у глибині душі мене стискала тривога. Вона була тут. Я була тут. Але чи була я тут справді? Чи не залишила частину себе десь у тому будинку, поруч із людиною, яка вже тиждень дивиться на мене, ніби я — привид?

— Не буду запитувати, як ти, бо ти виглядаєш, м'яко кажучи, не дуже. Вибач за правду…

— Мене нудило зранку, тому я точно не ображусь на правду, — відповіла я, сідаючи поруч із нею.

Еві уважно подивилася на мене, її погляд став трохи напруженим.

— Нудило? Ти була у лікаря? Може, з'їздимо зараз? Або хоча б до медсестри заглянемо?

— Ні, ні, все добре… Ну, у межах можливого добре. Я… — я зробила глибокий вдих, відчуваючи, як важко ці слова даються мені. — Я вагітна. Третій місяць. Вибач, що кажу про це тільки зараз…

На обличчі Евелін застигло здивування. Вона відкрила рот, потім закрила його, ніби не знала, як правильно відреагувати.

— О, вау… — видихнула вона.

— Я думала, Ашер тобі сказав…

— Ні слова про цього придурка, — вона скривилася, але майже одразу додала: — Хоча не дивно, що перший, кому Лео про це розповів, був саме він. Але гаразд, не проблема.

Я нервово зім’яла серветку в руках, відчуваючи, що на цьому ця розмова не закінчиться.

— Ну… все вийшло так, що Лео дізнався після нього, — я говорила тихо, боячись зустрітися з нею поглядом. — Але Ашер дізнався випадково…

Еві підняла брови.

— Ауч. Лео дуже злий через це?

Це було влучне питання, на яке я не знала відповіді. Чи був він злий? Чи, можливо, розчарований?

— Думаю, він більше злий через інше…

— Через інше? — тепер вона виглядала ще більш збентежено.

Я обережно поставила чашку на підвіконня, боячись, що руки почнуть тремтіти ще сильніше.

— Я… я планувала зробити аборт. І він дізнався про це… але не від мене.

Слова вирвались з мене важко, майже надломлено. Голос зірвався, коли я закінчила фразу, а десь у грудях боляче стиснулося.

Еві мовчала кілька секунд, вивчаючи моє обличчя.

— Але зараз я цього не хочу, — додала я швидко, ніби виправдовуючись. — Це було рішення на емоціях. Я була налякана… Я…

— Стоп, стоп, — вона перехопила мої руки, стиснувши їх у своїх. Її долоні були теплими, заспокійливими. — Ти не повинна виправдовуватись, чуєш?

Вона нахилилася ближче, її голос став м’якшим, спокійнішим.

— Якби я завагітніла зараз, я б теж вагалася, залишати цю дитину чи ні. Ти не робот, Арі, це нормально — сумніватися, боятися, робити помилки.

Я кліпнула, відчуваючи, як на очі навертаються сльози.

— А він… він сказав, що хоче розлучення… — ледь чутно прошепотіла я.

Еві стиснула губи, а потім її вираз обличчя став жорсткішим.

— Ідіот. Нехай поспить трохи на дивані, може, мізки почнуть працювати у правильному напрямку.

Я засміялася крізь сльози, які вже котилися по щоках.

— Насправді, він сказав про розлучення через мене… бо раніше я сама цього хотіла.

— А зараз? — її погляд був пильним, ніби вона вже знала відповідь, але хотіла, щоб я озвучила її вголос.

Я глибоко вдихнула, намагаючись підібрати правильні слова.

— Я не знаю… Чому все завжди так складно?

Еві зітхнула й відкинулася на підвіконня.

— Якби я знала відповідь на це питання, моя власна голова боліла б набагато менше. Але я знаю одне: Лео одержимий тобою. І без перебільшень. Ти справді думаєш, що він хоче розлучення?

— Думаєш, ні?

— О, я впевнена. Він хоч зрадів дитині, чи вів себе як повний придурок?

— Насправді… — я зробила паузу, ковтаючи ком у горлі, — він зрадів, поки не дізнався про…

Я замовкла, і цього було достатньо для Евелін, щоб зрозуміти, що саме я мала на увазі.