Читати книгу - "Місто трьох королів, Анна Мінаєва"

Сон більше не йшов. Я прокинулася зрошена холодним потом і більше не могла навіть дивитися у бік ліжка. Варто було тільки скосити очі в тому напрямку, як мене захоплювали спогади неправильного та непристойного сну.

«Леді Браер, вам сподобається».

Ці слова сказав мені Доріан на заході герцога. І його ж голос я почула, коли чужі губи залишали поцілунки на ніжній шкірі.

Це неправильно! Мені не має таке ввижатися! Я не маю про це навіть думати!

Струснувши головою, я повернулася до щоденника Хісарії, який тримала в руках. І поставила питання, яке мало відволікти мене від думок про те, чому замість Доріана мені наснився Крістіан. І кого з чоловіків я насправді хотіла б там побачити.

— Навчи мене чаклувати, прабабусю, — прошепотіла я, схилившись над щоденником. — Я хочу навчитися магії.

Сторінки зашурхотіли, як і першого разу. Розкрили книгу на середині, а на папері поступово стали проступати слова та малюнки.

Поки вони не сформувалися в цілісну відповідь, я все ще думала над своїм сном. А потім відкинула всі зайві думки та зосередилася над тим, що пропонував мені щоденник. А він пропонував те, про що я навіть мріяти не наважувалася — стати моїм наставником.

За читанням та розумінням сказаного на сторінках промайнуло настільки багато часу, що за вікнами навіть посвітлішати встигло. А я помітила це лише тоді, коли почала позіхати над щоденником, який пояснював мені ази та перші кроки до опанування магії.

Я прочитувала кожен рядок з таким захопленням, що не згадала більше ні про що. Відмовилася від сну і намагалася зрозуміти якомога більше.

 Стук у двері пролунав, коли я вже відчувала важкість у скронях. А від нових знань голова починала боліти. 

Звісно ж я не практикувалася. Поки що. Та пояснення від тієї, хто знався на магії, був набагато ціннішим, ніж практика у чарах.

— Увійдіть! — крикнула я, ховаючи щоденник Хісарії.

— Емілі, до тебе приїхали, — у кімнату зазирнула Ребека. Вона не зайшла, тільки ніс сунула у щілину, що утворилася між дверима та стіною. — Чекають на тебе перед маєтком.

— Хто? — тільки й встигла спитати я. Однак Ребека вже зачинила двері.

Виглянувши у вікно, я не побачила нікого біля парку. Значить, чекають або вже у маєтку, або біля головного входу.

Наспіх підскочивши до дзеркала, я причесала розтріпане волосся, поправила сукню, яку вдягла ще вчора, після повернення додому. І кинулася до сходів. Якщо там на мене чекає якийсь лорд, якого запросив батько, я швидко знайду, як його прогнати. Просто скажу, що не спала всю ніч. Але, якщо там хтось інший…

— Та хто там ще може бути? — пробурмотіла я собі під ніс, відганяючи надокучливі та непристойні думки.

Та вони нагнали мене самі, коли я кивнула дворецькому, що відкрив переді мною двері, і вийшла у парк перед маєтком. Тому що у дворі на мене чекав чоловік, якого я не очікувала тут побачити.

— Лорде Шерве, — голос охрип, а мені знадобилася вся сила волі, щоб залишитися на місці, а не шуганути назад до маєтку.

Свіжий та виспаний Крістіан стояв на нижній сходинці. У світлому одязі, з легкою посмішкою на вустах і хитрим блиском у блакитних очах…

…Холодні блакитні очі навпроти…

Жар опалив шкіру щік і шиї, я зніяковіла під його поглядом і, здавалося, забула, як дихати.

— Леді Браер, — він піднявся на одну сходинку до мене. — Перепрошую, що завітав так рано. Та не міг інакше. Все ж таки ваш подарунок прибув саме сьогодні.

— Мій? Подарунок? — я вигнула брови, не розуміючи про що взагалі йде мова.

Крістіан розвернувся і махнув комусь у парку. А я відчула, як в мене підгинаються ноги.

Тому що до нас йшов наш конюх, який тягнув за собою на поводі високого чорного коня. Довга чорна грива блищала у ранкових променях сонця, звір гриз вудила і невдоволено пряв вухами.

— Детійська верхова, — видихнула я, притискаючи долоні до щік. — Крістіане… 

— Якось ви сказали мені, що мрієте про такого коня. Вам подобається?

Я насилу змогла відірвати зачарований погляд від звіра, перевести його на лорда Шерве і…

… Холодні блакитні очі, відчуття поцілунків на шкірі, бажання бути ближче…

— Я не можу прийняти такий подарунок, — видихнула я, намагаючись позбутися спогадів, які навіть не були реальні. — Це надто щедро, Крістіане.

— Дозвольте мені вирішувати, що надто, а що ні, — хитра посмішка промайнула на його обличчі. — До того ж, може тепер ви мені пробачите. Просто скажіть: вам подобається?

Я перевела зачарований погляд на коня, зійшла сходами й зупинилася за кілька кроків від звіра. Детійська верхова з обережністю спостерігала за мною жовтим оком, наче міркуючи: можна мене з’їсти зараз, чи все ж таки пізніше.

— Він неймовірний, — із захопленням прошепотіла я та зробила ще один крок до звіра. Кінь невдоволено хитнув головою і вдарив копитом.

— Не бажаєте прогулятися верхи? — питання Крістіана пролунало для мене, як щось таке, що могло наснитися.