Читати книгу - "Ляля"

260
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ляля" автора Яцек Денель. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 91
Перейти на сторінку:
прилетів до Польщі з охороною Буша.

— Неймовірно, — мовила вона потім, — таке похмуре гудіння, яке я почула, перш ніж побачила літак... на мить здалося, що я опинилася в моєму сні, мені добре знайоме це низьке гуркотіння... я вперше почула його не уві сні, це жахливо, мені аж ноги підкосились.

Але то не лише її страх, і не лише її сон. Сімдесят років тому прабаба Ірена лежала в ліжку із жахливою мігренню і, не розплющуючи очей, говорила:

— ... і знову цей кошмарний звук, усе голосніший... не знаю, не знаю, він весь час повторюється, так уже мене вимучив, я постійно чую в скронях цей шум, що гучнішає щохвилини, я не витримаю, — і стискала п’ястуки, аж біліли кісточки пальців.

— Ну, ну, уже гаразд. Зараз дам тобі «валер’янку», — і прадід Валер’ян клав їй на лоба свої великі важкі долоні, які мали здатність тамувати будь-який біль. — Це таке, як літаки? Як танки?

— Не танки й не літаки.

У серпні 1939 року вона востаннє чула всередині голови цей страшенний гуркіт, а тоді настав вересень, і якогось ранку прабабуня вигукнула:

— Ось воно, ось, що я весь час чую... ось!

А дорогою їхали великі німецькі танки.

* * *

Усі, включно з дев’яностолітньою бабунею Броклевою, утекли з маєтку й побігли полями туди, куди й слід було, тобто до Хмельника, бо в Хмельнику стояв монастир із грубими мурами. Побігли, але прабаба Ірена раптом спинилася, розвернулася й помчала назад, бо вирішила, що втеча з дому без жодних речей — це чистий ідіотизм. Влетіла додому, а тоді, весь час дослухаючись до гуркотіння танків, загорнула в перину різні речі, необхідні під час війни (скільки ж навичок ми втратили, хто ж із нас тепер би знав, що спакувати, а навіть, якби й знав, то хто здолав би впоратися із цим за десять хвилин?), і з важким клунком на спині, зате з полегшею в серці подалася до Хмельника.

— Я бачила, як мама біжить полем, і бачила, як над нею летить німецький літак, наближається, усе нижче й нижче... мені аж серце похололо й підкотилося до горла, бо в перші дні з літаків стріляли в усіх, у жінок і дітей, пастушків у горах; на Заході про це писали в газетах, друкували фотографії, але Гітлер усе заперечив, мовляв, Німеччина воює чесно й шляхетно. І раптом цей літак не стріляє, а піднімається догори. Мама тоді сказала, що вона бачила обличчя льотчика. Може, переконався, що то жінка, і не вистрілив, може, сумління йому озвалося останньої миті, а може, він просто був порядною людиною. Не знаю. Бо ж траплялися порядні німці... За всю війну я не зустріла жодного справді паскудного німця; усі, що в нас квартирували, були дуже приємними, хоч ми їм віддячували якнайгіршим; звісно — окупанти. Якби це все описати, то люди, певне, обурилися б, мовляв, я з німцями співпрацювала чи щось таке, бо особисто я справді нічого лихого від німців не зазнала; таке моє щастя, більше щастя, ніж розуму. Завжди, коли діялося щось страшне, коли гнали євреїв, коли закатували молодого Костшика, мене в селі не було, а крім того, це робили чужі німці, а не наші, з маєтку.

* * *

Ну, але дозвольмо вже цим німцям увійти, бо досі вони лише політали літаками й поїздили танками.

— Наліт закінчився, танки поїхали деінде, залишаючи позаду глибокі борозни, і було вирішено повернутися додому. Невдовзі потому з’явилася піхота. Ми були в паніці: рідні, дачники, слуги, усі з’юрмилися в одному місці, щоб почуватися впевненіше. Ми дивимося на німців, вони — на нас. Раптом чути бомби. Двоє солдатів застрибують у кущі, а третій хапає донечку однієї з жінок, що винаймали кімнату у флігелі. Дівчинка пручається, плаче, а німець кинув її на землю й укрив собою. Паніка впереміш із радістю, бо це польська авіація... Теж мені — польська авіація! Усі літаки лежали знищені на аеродромах. Крім цього приватного літачка, власник якого завантажив кілька бомб і вилетів громити тевтонів. Політав трохи, політав, поскидав бомби, але в кущах стояла зенітка, тож за чверть години його збили. Солдат перепросив жінку за те, що схопив її донечку, але пояснив, що він дужий і масивний, навіть, коли щось станеться, осколки бомб застрягли б у його тілі, а дівчинки б не зачепили. Тоді дав дитині шоколадку — у Польщі тоді такого шоколаду не було: воєнного, поганого, дешевого, сурогату із присмаком згірклого жиру. І сказав, що теж має донечку такого віку.

Усі намагалися його не помічати й не допускати до себе думок, що він може бути дуже навіть доброю й порядною людиною. Що він узагалі може бути людиною.

* * *

Коли трапляється, що ми закидаємо бабуні впертість, то у відповідь завжди чуємо:

— Бабусині гени, — і серйозна міна, — бабусині гени.

А ми, звісно, чудово знаємо, про які гени і яку історію — а її ми от-от почуємо — йдеться.

— Знаєте... — починає бабуня.

— Знаємо. Напам’ять, — відповідаємо виразно безсило.

— Знаєте? Ну, то послухайте. Коли німці прибули до Литва, кожен повівся по-своєму. Не знаю, чи казала я вам, але в маєтку було повно килимів, деякі дуже цінні; їх купив іще дідусь Брокль у часи процвітання; котрийсь із них, пригадую, був такий самий, як один з килимів у Королівському замку у Варшаві, проте більш цінний...

— Чому це?

— Бо коли виготовляють килим, то іноді забракне вовни, і доводиться додавати нитки, а відтінок завжди трішки відрізняється, і потім видно такий ледь темніший або ледь світліший край; у нас він був меншим, а в тому, що із замку — більшим, ну, та це байдуже. Килими переважно висіли над канапою або диваном, прибиті гвіздочками, і якраз тітка Мехова або тітка Саша пройшлася всіма кімнатами з паличкою в руці, по черзі підходила до кожного дивана й паличкою зривала килими, та так, що лише ті гвіздочки розліталися кімнатою; раз-два — та й по всьому, килим лежав у безпечній схованці. А мені тоді ж таки потемніло від хвилювань волосся, а мама схопилася за віника, бо Геня була чимсь зайнята, і заходилася вимітати сіни, кабінет і вітальню, усе підряд. «Прийдуть, — пояснила, — і скажуть, що тут польські свині живуть. Має бути чисто, як у найкращої фрау». Прийшли. Заїхали до маєтку, звичайних

1 ... 40 41 42 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ляля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ляля"