Читати книгу - "Шантарам"

Кожен день у тому селі починався зі склянки молока, потім було вмивання і сніданок, що складався з роті та чаю. Після цього я зазвичай приєднувався до чоловіків, які працювали на ланах. Робочий день ділився на дві половини приблизно по три години. У перерві між ними був обід і пообідній сон. Обід приносили в мисках із неіржавіючої сталі. Найчастіше це були ті ж таки роті, приправлена спеціями юшка з чечевиці, манговий чатні[56] і сира цибуля в лаймовому соку, Пообідавши, чоловіки йшли собі шукати прохолодного куточка, де можна було б годинку подрімати. Потім робота поновлювалася з подвоєною силою, поки старший гурту не давав відбій. Всі дружним натовпом поверталися в село, дорогою перекидаючись жартами.

У самому селі для чоловіків роботи було небагато. Приготуванням їжі, прибиранням, пранням та іншими господарськими справами займалися переважно жінки — як правило, молоді, якими керували старші. Жінки працювали приблизно чотири години на день, тож у них залишалося багато часу для спілкування з дітьми. У чоловіків робочий тиждень складався з чотирьох робочих днів по шість годин. Посів і збирання врожаю вимагали, звісно, додаткових зусиль, але в середньому селяни Махараштри проводили за роботою менше часу, ніж городяни.

Проте життя селян було не таке легке, як здавалося на перший погляд. Дехто після роботи на громадському полі гарував удома, намагаючись виростити на кам’янистому ґрунті яку-небудь культуру на продаж — як правило, бавовну. Дощі зазвичай наступали дуже рано або надто пізно. Поля затоплювало, їх нищили шкідники. Жінки не займалися нічим, крім домашніх справ, тож їхні природні таланти поступово згасали. Обдарована дитина, яка в місті могла би повною мірою виявити свої здібності, також не бачила нічого, крім свого села, річки і ланів.

Попри все те, все село цілі дні співало. Якщо велика кількість доброї їжі, спів, сміх і дружні взаємини з сусідами — показники добробуту і щастя, то селяни Махараштри, понад усякий сумнів, перевершували в цьому сільських жителів на Заході. За всі шість місяців, що я провів у селі, я жодного разу не бачив, щоб хтось підняв руку або навіть підвищив голос на сусіда чи приятеля. Всі односельці Прабакера були здоровими і міцними людьми. До старості вони трохи повніли, але товстими назвати їх було не можна; люди середнього віку почувалися чудово, їхні очі яскраво блищали; діти були стрункі, тямущі й веселі.

А головне, селяни жили з упевненістю в завтрашньому дні, чого я не спостерігав ні в одному місті,— ця упевненість виникає, коли земля і люди, що працюють на ній покоління за поколінням, стають одним цілим. Міста — центри постійних і незворотних змін. Символом міського життя служить торохтіння відбійного молотка, що нагадує звук, яким гримуча змія попереджає про напад. Але зміни в селі повторюються з року в рік. Те, що втрачається сьогодні, відновлюється під час річного циклу. Те, що земля віддає цього року, вона віддаватиме і наступного. Все неминуче гине, але потім відроджується знов.

І коли я прожив у селі місяців зо три, ця упевненість передалася і мені, й життя моє відтоді змінилося. Того дня, коли почався сезон мусонних дощів, я купався в річці. Темні хмари, що ось уже декілька тижнів висіли на обрії, тепер заполонили все небо. Повітря було настільки насичене вологою, що після восьми посушливих місяців це просто-таки п’янило людей.

— Плус алла! С’алла гурре! — закричали дітлахи, хапаючи мене за руки.— Ураган наближається! — вони показували на хмари і тягнули мене у бік села.

Перші краплі дощу заскочили нас в дорозі. За декілька секунд вони переросли в зливу, а за декілька хвилин це вже був водоспад. За годину вода лилася з неба суцільним потоком, таким щільним, що дихати надворі можна було, лише затуливши рот долонями і відгородивши ними невеликий повітряний простір.

Спочатку селяни танцювали й дуріли під дощем. Одні взяли мило і купалися під цим небесним душем. Інші попрямували в місцевий храм, щоб помолитися богові. Треті поспішали залатати діри в дахах і поглибити рівчачки біля кожної стіни. У дверях кожного будинку юрмилися люди, і кожен спалах блискавки вихоплював з темряви подив і захват на їхніх обличчях.

За цим багатогодинним потопом настало таке ж тривале затишшя. Час від часу вилазило сонце, і пара клубками піднімалася з нагрітої землі. Десять днів повторювалося те саме: злива і період спокою, неначе мусони випробовували село на міцність перед рішучим штурмом.

А як пішов справжній дощ, то ллявся він сім днів і ночей. На сьомий день, коли цей потік трохи ущухнув, я пішов на річку попрати одяг. Хотів був узяти мило, що лежало на камені, аж раптом побачив що камінь пішов під воду. Протягом декількох секунд вода, що омивала мої ступні, піднялася до самих колін, а потім сягнула по пояс.

Я перелякано виліз на берег і побіг у село. Дорогою я двічі зупинявся, спостерігаючи, як піднімається вода. Річка вийшла з берегів і почала заливати навколишню рівнину, наближаючись до села.

— Повінь! Повінь іде! — закричав я на ламаному маратхі.

Побачивши, що я так перелякався, та не розуміючи, що ж сталося, селяни, що зібралися навколо мене, вирішили покликати Прабакера, щоб з’ясувати, в чому справа.

— Що з твоїм станом, Ліне? Люди дуже турбуються за нього.

— Річка вийшла з берегів! Віна скоро затопить село!

Прабакер усміхнувся.

— Ну що ти, Ліне. Такого не буде.

— Та кажу ж тобі! Я бачив на власні очі. Ця чортова річка вже затопила всі береги!

Прабакер переклав мої слова односельцям. Всі розвеселилися.

— Чому ви смієтеся? — закричав я, геть збитий з пантелику.— Це ж не жарти!

Це ще більше розсмішило їх. Вони почали ляскати мене по плечах і гладити. Потім натовп на чолі з Прабакером повів мене назад до річки.

Річка тим часом була вже за кількасот метрів од села і перетворилася на справжнісіньке море. Поки ми стояли, спостерігаючи цю картину, наш одяг промок, а річка подвоїла свій натиск і з кожною секундою захоплювала дедалі більшу територію.

— Бачиш ці палички, Ліне? — запитав Прабакер поблажливо-заспокійливим тоном, який страшенно мене дратував.— Це кілочки для гри з повінню. Пам’ятаєш, коли їх встромляли в землю Сатиш,