Читати книгу - "Чорний замок Ольшанський"

— Угм. Ти ще згадай «Anna und Marta baden». Замок в Ольшанах руйнувати хотіли…

— Хто?.. Ах, матері твоїй ковінька!.. Хто?!

— Цього сказати не можу… Слово дав. Обіцяли не розтягати. Так ось ти, як «охорона пам'яток культури», про це пам'ятай і при нагоді настраши. Дошку нову повісьте.

— Ах, чорт! І ще легенда за ним така красива. Хол-лера!

— Можливо, вона має під собою і якийсь грунт.

— Який?

— А ти про бунт Волюжинича чув? І послання біскупа Кладненського?

— «В лесу родилась елочка».

Він був дуже схожий на Мар'яна. Гумор у нас в усіх майже один: гумор епохи і її манера жартувати. І все-таки він був ні те, ні те. Хоч і енциклопедія на двох ногах.

І тут мені раптом спало на думку:

— Максиме, що ти знаєш про розстріляних німцями в останній день в Кладно?

— Є такий пам'ятник. Стела, вірніше. Тільки тут їх ніби ншювину розстріляли. Частину далі, під Білостоком. І невідомо, кого де. Розстріляні були поляки й білоруси. В усякому разі, і там, і там адекватні й двомовні стели.

— Текст пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, але краще, для точності, по картотеці. Хвилина паузи:

— Є, слухай, — і далі текст: вгорі по-польськи і нижче по-білоруськи:

ТУТ СПОЧИВАЮТЬ ОСТАНКИ

22 БІЙЦІВ РУХУ ОПОРУ,

ЗАМОРДОВАНИХ НІМЦЯМИ

В ДЕНЬ 17. VII 1944 РОКУ

Далі перелік прізвищ:

ОБЛОЦЬКИЙ З КРАКОВА

П. РОМСЬКИЙ…

Ще прізвища, і потім, як останнє підтвердження:

І. СТАНКЕВИЧ З ОЛЬШАН

В. ВИСОЦЬКИЙ З КЛАДНО

А ТАКОЖ СІМНАДЦЯТЬ ЧОЛОВІК НЕВІДОМИХ

ВІЧНА СЛАВА ПАМ'ЯТІ ГЕРОЇВ

— Дякую, Максиме. До зустрічі. — Я повісив трубку.

Чому мені спало на думку запитати про це? В цій історії все було загадкою, і тому доводилося придивлятися до всіх. Що означав чоловік під вікнами? Випадок у музеї? Приспання собак? Вбивство (так, я підсвідомо знав, що то було вбивство, і навіть хотів цього, інакше це була б занадто дурна смерть)? Записка, написана моєю рукою? Дивні й дикуваті люди в Ольшанці (а я умудрився перевірити: ніхто з них уже два місяці не був у нашому з Мар'яном місті). Нарешті, вся ця історія зі старою легендою, і дивний її зв'язок із сучасністю, і дивний поворот старої казки. Та й взагалі, куди міг подітися такий чоловік, як Волюжинич? Хоча… Міг же Кучум після останнього розгрому погнати коня, і сліди його, як каже великий історик, «загубилися в темряві історії». І ця історія — моя історія, а не та — дуже паскудна, дуже багато в чому страшна історія.

Дуже мені не хотілося йти до Хилинського, але треба було. Може, довідався щось від Щуки? І не мені, запідозреному, уникати закону. Але я тягнув і тягнув. Вийшов до «святого Герарда», купив сигарет, цього разу «Шипка» була, а «БТ» тільки один блок. І за це спасибі доброму чоловікові, що прибереже.

— І надовго, товаришу Космич?

— Та ні, днів на два, а там знову…

— Все шукаєте? — запитує він.

— Шукаю.

— Буває, що й знаходите?

— Буває, що й знаходжу… Частіше за все знаходжу… Тут лобом і гузном треба мур пробивати. — Я тягну візит до Адама як можу. — Дурне діло нехитре.

— Угм. Тоді в цьому місті три чверті таких «нехитрих».

І все ж я йду на Голгофу. І коли Адам відчиняє мені двері, мене як у лоб довбнею. Отією, що по обуху сокири б'ють, коли вона застряне в пеньку.

… Сидять за столом і чайок попивають полковник Щука і Ростик Грибок. Мене від цієї ідилії вдарило, ніби об стіну. І водночас знову охопив жах. Правдивіше, він жив весь час. Жах перед тією запискою. Перед власним почерком. Щиро кажучи, ні до того, ні після я, у найскладніших обставинах, не боявся. Але одне діло вбити на війні, у вуличній бійці з вуличними покидьками, в стані афекту. І зовсім інше діло, коли гроші стають поміж тобою і другом, коли людина за спадщину вбиває одна одну. Так підло виманивши її з дому…

Тільки тоді, коли люди — всі — зрозуміють це, тільки тоді прийде справедливість. До цього її марно чекати.

— Що це у вас галасливо й шумно, ніби в лазні?

— Гомінко, — несподівано сказав Грибок, — як у лазні або в залі для відвідувачів у психіатричній клініці.

— А що, й там побував? — спитав я.

— Побував. Але там лежати — це не дай боже…

І справді, куди він туди, такий грибисько? Дурна думка.

— Я всюди побував, — сказав Ростик.

— Ну, на Північному полюсі не був, — сказав я.

— Годі вам, — раптом відрізав Щука. — Ви що, не бачите, що він неживий від передчуттів. Це вже в нас, місцевих дурнів, звичка намагатися бути дотепним мало не під сокирою.

— Правда, — признався я. — Часом страшенно болить голова. Видіння якісь дивні ві сні.

— Перевтомився ти, хлопче, відпочинь, поспи, поплавай, закохайся, — сказав Щука. — Кинув би ти цю справу. Дірки э бублика вона не варта. Подумай, що тут до чого? Де Крим, де Рим, а де попова груша? А щоб заспокоївся — скажу: почерк не твій, Антосю. Експертиза графологічна. Майже не відрізниш, але не твій. Папір — твій.

У мене запаморочилась голова. Вона останнім часом так тріщала, що я боявся, а раптом це я у забутті щось наробив. Тому на останні слова я не зреагував.

— Хто в квартиру заходив? — сказав Щука. — Хто знає почерк?

— Ну-у, батько, тітка… Ви… Ну, сусіди… Мар'ян… Зрідка колеги по роботі.

— Відпадають.

— Ну, на жінок не подумаєш, — раптом сказав Хилинський, — та й була вона одна. І зараз її нема.

Я вдячний був йому, що він не дав мені назвати ім'я Зої. Останнє це діло для чоловіка котити бочку на жінку, яка була з ним.

— Добре, — сказав Щука. — Це напевне не пов'язано з усіма подіями, твоя стара байка… До речі, візьми книгу і — ось тут на кальку зроблено кілька копій… Оригінал залишимо в себе. А що в тебе нового?

Я коротко розповів.

— Оце вже цікаво, — сказав Щука. — І, головне, ми самі не знаємо про розстріляних, хто, за що і як. Коли про щось цікаве довідаєшся — говори ось із ним, — кивнув на Адама. — А сам своєю справою займайся.

Еге ж, так я і можу зайнятися тільки своєю справою.

— А про того Висоцького, що в тридцять дев'ятому повісили, — тягнув далі Щука, — то я пам'ятаю той процес. Один з найгаласливіших. І справді, казали —