змозі пояснити собі, чим вона спричинила стільки ненависті до себе, й безпорадно думала про Тротту, протрималася ще кілька годин, намагаючись бути ґречною, а тоді встала й пішла і вперше в житті взяла кілька снодійних піґулок, бо в такій калюжі ненависті не могла заснути. Віллі прислав їй ще раз короткого листа, без вибачення, щоб вона йому негайно дещо залагодила, документи вона мала, а щоб знайти негативи, цілий день прововтузилась у лабораторії. Відіслала йому все без слова. В той час у схожий гротесковий спосіб добігло кінця кілька приятельських стосунків, не так рвучко й несамовито, а мимохідь, мовчки, неприязно, й вона не знала, що це означає, бо Франц Йозеф уже не міг їй нічого сказати з цього приводу, який їй лише одного разу сказав, що між ними принаймні не може бути неприємного відчуття вдячності, бо ні він для неї, ні вона для нього ніколи нічого не зробили, але одного дня вона собі щось пригадає. Але спочатку вона не пригадала, а поміркувала над пропозицією з Нью-Йорка, звільнилася в Андре, який побажав їй щастя і сказав, що вистачить однієї телеграми і тієї ж миті він її візьме назад, і вона працювала в Нью-Йорку з достатнім полегшенням, бо її перший Париж, що розлетівся тепер на багато приятельських стосунків, відпав від неї. У Нью-Йорку вона знову знайомилася з багатьма людьми і гасала ще більше, ніж раніше, доки не познайомилася з Г’ю, ще одним невдахою, однак він не мирився з невдачами, а завзято за щось брався, а коли зазнавав розчарувань, ставав пригнічений і ні на що неспроможний, бо ж Г’ю таки намагався щось робити, закінчивши архітектуру, не мав, однак, замовлень, але інтер’єрний дизайн цікавив його, дякувати Богові, більше, й вона сподівалася разом з ним на його сподівання і познайомила його з деким із багатьох людей. Того дня, коли він одержав своє перше замовлення, він її запитав, чи вона не хоче з ним одружитись, і вона вмить сказала, що так, хоча досі ще ні на секунду не замислювалась над тим, щоб одружитися з гомосексуалом, бо ж він лише тимчасово мешкає в неї, втім вони думали, схвильовані й щасливі, що буде дуже добре, кожен матиме власне життя й не заважатиме іншому і що дружба, можливо, краще підґрунтя для шлюбу, ніж кохання. Вона знала також, хто той Ьоу, якого саме мав на увазі Г’ю, це його остаточний вибір, сказав він, але минуло щойно три тижні, як з’явився інший, вона звикла до щоразу нових і нових і до деяких ускладнень, бо часом любовні походеньки Г’ю перетиналися і вона їх влагоджувала, коли хаос почуттів і обіцянок виходив у Г’ю з-під контролю, і не вистачало грошей, хоч вона інколи й непогано заробляла, а Г’ю знову ж таки не заробляв нічого, і тому що молодий чоловік з Брукліна, а тоді ще один з Ріо коштували чималих грошей. Але в них був веселий маленький дім, який Елізабет дуже любила, з Г’ю вони завжди розумілися дуже добре, і коли були втрьох, дуже часто були втрьох, але ніколи не були вчотирьох, тоді також усе було добре, бо всі boys завжди дуже привітно до неї ставилась. Може, вони й справді були привітні й тактовні, але інколи в Елізабет закрадалася підозра, що це робота Г’ю, що це він суворо вимагав, щоб кожний новий Ьоу не лише з респектом ставився до Елізабет, бо вона його дружина, але щоб і захоплювався нею, понад міру, бо він нею захоплювався і хотів для неї всієї тієї поваги, якої він ніколи не міг мати у своїх boys, які інколи були корисливі або принижували його, або змушували страждати, лише на Елізабет, якій він хоч усе й розповідав, не сміла впасти ні найменша тінь, а та повага, яку їй демонстрували, була замінником для нерідко враженої й покривдженої самоповаги Г’ю.
Той вечір у Парижі вона запам’ятала назавжди, їй не треба було напружувати пам’ять, щоб його пригадати, його вона пам’ятала щодня, навіть коли вже давно повернулась, коли поїхала з Нью-Йорка, а винний у тому один віденський журналіст, який був у Парижі проїздом, зателефонував їй і хотів передати вітання, якесь повідомлення чи прохання. Вона не пам’ятає, чому з тим чоловіком вона взагалі зустрічалася, може, під час телефонної розмови просто випадково сказала «добре» й пішла до маленької кав’ярні на бульварі Сен-Жермен, і, звісно, не було нічого важливого, не важливий був і той молодий віденець, який хотів за неї заплатити, бо знав якихось там людей у Відні, яких вона також знала, бо він також журналіст, Мюльгофер чи Мюльбауер, здається, а тоді він раптом запитав: ви ж знали графа Тротту, правда? Елізабет роздратовано відповіла, що ніяких графів Троттів ніколи не було, а якщо він має на увазі тих легендарних Троттів, що одержали дворянський титул, через непорозуміння, то рід їхній уже давно вимер, ще 1914 року, є, звичайно, нащадки за побічними родоводами, але вони не дворяни, і що деякі ще живуть у Югославії, а один у Парижі. Віденець дивився на неї якусь хвилю зосереджено, а тоді сказав: тож таки в Парижі, тоді це він! Оскільки Елізабет ця розмова дедалі більше дратувала, бо вона не хотіла розмовляти з незнайомцем про Франца Йозефа і вся ця метушня з графами Троттами її обурювала, вона покликала кельнера. Коли вони обоє незграбно сперечалися щодо рахунка, чоловік із Відня, перш ніж вона від нього відкараскалася, повторив, що в кожному разі це паризький Тротта і чи вона не знає, що він застрелився, кілька місяців тому у Відні, що було багато галасу, бо не могли знайти нікого з родини і взагалі нічого не можна було знайти в маленькому готельчику, окрім паспорта, а тоді з’явилися припущення, — він, мовляв, з’ясовував, — що це може бути праправнук героя битви під Сольферіно, про якого він намагався знайти хоча б якісь відомості в архівах, але так нічого і не знайшов. Елізабет, яка ще не тремтіла, енергійно сказала: що за дурниця, його дід був бунтарем, а не відданим прислужником свого покровителя як нащадки героя битви під Сольферіно.
Але оскільки вона вже не розуміла, чому вона каже все це цьому надокучливому чоловікові, то підвелася, гукнула розгублено таксі і, затремтівши всім тілом, мовила: будь ласка, допоможіть мені знайти таксі, в мене важлива зустріч!
Того вечора її запросили на Bateau Ivre, і коли вона лежала в себе на ліжку й думала
