про своє єдине й велике кохання і про звістку, масштаб якої той віденець узагалі не був у змозі збагнути, вона не плакала, їй просто була несила підвестися, не могла навіть принести склянку, щоб щось випити. Спробувала його покликати, промовляючи всі його імена, Франц Йозеф Ойґен, імена, в які його батько вклав усе, справжню силу й цілковите безсилля, щоб забути. Зателефонували друзі, Моріс і Жан-Марі, і вона намагалася сказати, що не може, що втомлена до смерті, але ті двоє тарахкотіли один поперед одного в телефон, у досить доброму вже гуморі, сміялись і сказали, що зараз заїдуть, і Елізабет не встигла ще навіть заперечити, як вони вже поклали слухавку. Вона вперше одягнула сукню не з наміром комусь сподобатись, а щоб не забути, зношену, пом’яту вовняну сукню, яка довго лежала складена в шафі і яку вона спробувала, ледь у стані піднести руку, розгладити на собі, бо згадала, як Тротта один-єдиний раз пішов з нею по крамницях і крокував перед входом сюди-туди з лютим нетерпінням, бо йому здавалося, що вона надто довго вибирає, тоді як вона ще ніколи так швидко не схоплювала ту, що потрапила їй до рук, аби лиш її розміру, і ось тепер одягнула вона свою жалобну сукню, траурну сукню, сукню, яку купувала з Троттою, спустилася в ній сходами до автівки, де вже сиділо четверо. Ніхто не відрекомендував її дівчині, яка з неабиякою самовпевненістю знову сіла на переднє сидіння, а чоловік за кермом, чиє ім’я їй ніхто не назвав, обернувся, подивився на неї хвильку, надто довгу й насмішкувату, і мовив: то це ви? Її друзі, притиснувшись одне до одного з нею на задніх сидіннях, ніяк не вмовкали. Моріс сказав: вважай, Елізабет, він небезпечний. Жан-Марі сказав: будь обережніша, мушу конче застерегти, на нього всі вішаються. Вона нічого не відповіла, мовчала і далі за столом, і лише випивши склянку вина, почала розмовляти, про щось неістотне з Морісом, а коли побачила, що незнайомець підводиться, щоб принести манірній дівчинці щось з гардеробу, й нагнувся до неї, щоб запитати, може, і їй щось треба, вона вийняла з гаманця монету, простягнула її йому й непоштиво мовила: киньте її до музичної скриньки! Ні, вона не хоче якоїсь спеціальної пісні, вона взагалі нічого не хоче, нехай натисне навмання. Коли він повернувся і знову надміру ввічливо вклонився, ніби його щось у ній звеселяло, її платівка впала на диск, і залунала музика, не шансон і не гіт, не натужний спів і не горлання під музику, твір, якого вона ще не чула, але згодом чутиме його часто впродовж року, бо лише згодом його крутитимуть усюди, легке джазове опрацювання давнього мотиву, якого вона не впізнавала. Вона слухала, зціпенівши й занурившись у себе, ні на кого не дивлячись, і лише відчувала, що дівчинка зарухала в такт плечима і що рухалась вона тільки заради цього незнайомця. Елізабет відклала також прибори, не могла їсти під час панахиди, ще трошки ввічливо почекала, а тоді сказала, що їй треба негайно додому, попросила Моріса викликати їй таксі, а інших, що нехай, будь ласка, не турбуються. Але її ніхто не зрозумів, бо всі голосно дискутували, чи не піти їм іще в «Саша» або ще кудись, і вона нарешті сиділа, чекаючи знесилено на інших, сама з незнайомцем в автівці, тоді як ті, напівп’яні, сперечалися поблизу. В автівці вони сиділи мовчки, а тоді він сказав, що піде подивиться, чи з ними все гаразд, а вона сказала, знову непоштиво: ні, спочатку відвезіть мене на зупинку таксі, я не в тому настрої, щоб іти в «Саша»! Як вона за якийсь час разом з іншими там все-таки опинилася, вона не розуміла, пили шампанське й танцювали, і вона підвелася й танцювала з тим несимпатичним їй чоловіком, а під час короткої перерви глянула на нього пильніше й мовила: а ви також не француз, у кожному разі несправжній. Підроблений, сказав він вдоволено, із Золотогрода, з Галичини, до того ж, містечка того вже й так немає, але про щось таке вона, без сумніву, ще ніколи не чула. Елізабет мовила зумисне: ні, звичайно, не чула, уявлення не маю, навіть не знаю, як її й вимовити, ту назву! Потім, однак, намагалася танцювати як треба, а не просто переставляти ноги зі знудженим виглядом, і хоча вона ніколи не любила танцювати, їй вдалося танцювати по-справжньому. Раптом всім стало досить, і вони пішли, спочатку він відвіз її додому, а перед дверима твердо сказав: відразу повернусь, ще мушу спекатися тієї орави.
Хоч вона й випила більше, ніж достатньо, хоч і боліла голова і їй здавалося, що засне, поки чекатиме, вона все одно, ледь переставляючи ноги, пішла до ванної, почистила зуби і намагалась привести себе до ладу, як уже задзвонив дзвінок, бо він повернувся швидше, ніж вона припускала, бо вже третя година ночі і майже ніякого руху на дорогах. Вона відчинила, він тихенько зачинив двері, і вона не пам’ятала, чи то він її так швидко обійняв, чи то вона так швидко до нього притиснулась і до самого ранку, відчайдушно, в досі незнаному екстазі, до знесилення і з невичерпною силою, не випускала його з обіймів і відштовхувала від себе, тільки щоб знову притиснутись до нього, не знала, чи потекли сльози тому, що вона вбивала чи воскрешала Тротту, чи вона кликала Тротту, чи вже цього чоловіка, не знала, що належиться покійному, а що живому, і заснула, сягнувши кінця і водночас початку, бо хай що вона думатиме згодом про ту ніч, у різних варіаціях — це був початок її доволі великого кохання, інколи вона казала, її першого справжнього кохання, а інколи, що другого великого кохання, а оскільки вона ще часто думала й про Г’ю, то її третього великого кохання. З Манесом вона ніколи не заводила мови про те, що його до неї потягнуло і в чому причина того екстазу, якого вже більше ніколи між ними не виникало, бо через кілька днів він був просто чоловіком, у якого вона закохалась, мінливим чоловіком, який мав тепер своє обличчя і своє ім’я, а протягом двох років і свою історію та історію з нею, яка вже так окреслилася в обрисах, що вона поступово почала думати, що цілком може в’явити своє життя з ним, своє майбутнє з ним. Коли він раптом від неї пішов, вона злякалася не так тієї раптовості, якої не віщувало ані найменше
