Читати книгу - "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"

Друге полотно свiтилося зсередини золотаво-прозорим свiтлом, сивим, розчиненим у жовтневому повiтрi серпанком. Напиналися вітрилами пiдковдри на мотузцi, пiдпертiй довгою рогачкою. Вiдкривали за завiсою довгий ряд чистих слоїкiв, настромлених на зубцi дерев’яного порепаного паркану. Травинки прилипли до вологих яблучних бокiв – на стару лавку під парканом їх визбирала з трави дбайлива рука, не навчена викидати їжу. Жовте напiвпрозоре листя носилося заметiллю в повiтрi… I серце стискалося вiд спогадiв дитинства чи, може, у передчуттi чогось важливого.

…Моя бригада, не чекаючи розпоряджень, спрацювала на випередження – зробили копiю з цiєї картини, принесли менi для фiнальних мазкiв та на пiдпис. Копiя, виконана в три пари рук з оптимальним розподiлом працi, була бездушною та порожньою. Та сама композицiя, той самий колорит, а настрiй iнший, сприйняття iнше. I – «не фонить». Щось найважливiше зникло.

– Фiгово, народ! – опустила я iнiцiаторiв на землю. – Невже самi не бачите?

Мої помiчники вирiшили, що для творчого звiту вибрали невдалу годину. Пiшли заливати розчарування в найближчий генделик.

…На зворотi третьої картини я написала по-українськи «Тамдевiн».

Хотiла закреслити. Свiтлана побачила й запитала:

– Це назва лiкiв?…

– Лiкiв? – менi стало весело, вона, мабуть, вирiшила, що ми тепер працюватимемо за пiдтримки якоїсь грошовитої фармацевтичної корпорації. – Хiба вiд самотностi.

Свiтлана недовiрливо промовчала, не зрозумiвши, жартую чи кажу правду.

– Мiсцевiсть так називається, – збрехала я. Не хотiла нiчого пояснювати.

На картинi вiчнi мури замку Гербуртiв потопали чи то в туманi, чи то у хмарах. Сюрреалiстичнi краплi вологи збиралися у фiгури людей чи звiрiв, бентежило щось нечiтке, невизначене, утримуючи погляд. З дикої краси замку Гербуртiв проступала незбагненна хижацька сила. Приваблювала i вiдштовхувала, заспокоювала i лякала, нагадувала про забутi знання, про силу iнтуїцiї, яка не обманює i якiй варто довiряти. Це було мiсце, де був вiн. Можливо, й зараз.

…З того дня, як побачила двi червонi смужки на тестовому папiрцi, часто приїжджала в галерею без макіяжу. Мучив токсикоз, не даючи змоги вийти вчасно з хати. Один з останнiх днiв року почався вже традицiйно – мене вивертало над унiтазом…

Коли нарештi полегшало, прилаштувалася бiля вiкна з маленьким люстерком підфарбовувати вiї. За холодним склом – кумедна картина. Дiти катулялися iз заснiженої гори – перший покотився ковбаскою, за ним, притиснувши руки до бокiв, другий, третiй… Збилися внизу докупи, поборсалися, пiдхопилися, побiгли вгору i знову один за другим – колодами донизу. Дiстануть вiд мам, малi розбишаки.

У маленькому дзеркалi побачила свою усмiшку. А нiчого так сьогоднi виглядаю…

Поки защiбала блискавки на чоботах, знову знудило – довелося вже вiд дверей бiгти до ванної. Туш розмазалася. Зняла залишки макiяжу косметичними ватками, глянула на годинник: у-у-у, нема коли красу наводити.

На роботу приїхала а-ля натюрель – блiда як мiль, із тiнями пiд очима.

– Що з тобою? – пiдняла ретельно прополотi брови Свiтлана. Вона розпаковувала замовленi через iнтернет ялинковi прикраси, зробленi з дерева. – Захворiла?

– Погано спала. Нiчого страшного.

– «Сьогоднi, 28 грудня, збережеться вiтряна погода, перемiнна хмарнiсть, мiсцями слабкий снiг, – бадьорим голосом повiдомляло радiо. – Метеорологи утримуються вiд довготривалих прогнозiв, але впевненi, що наступного року погода принесе не менше сюрпризiв, анiж нинiшнього. Тенденцiя до загального потеплiння збережеться…»

– Є два варiанти: бичкiв з коровами розвiшаємо. Або додамо ще й кульок торiшнiх…

– Я б саму рогату худобу залишила. А пiд ялинку – сiно.

– Та де ж його вiзьмеш?…

– Тодi без сiна. Чуєш, Свєт, зараз приїде один крутий замовник… Ми вже мали попередню розмову… Будемо говорити про вигiдний контракт. Якщо йому мої ескiзи сподобалися, доведеться нам мiняти свої плани i попрацювати трохи в царинi реклами. Я – у себе.

Щойно вiдкрутила брасматик i провела кiлька разiв щiточкою по верхнiх вiях, дверi за спиною обережно прочинилися, Свiтлана помовчала i сказала чоловiчим голосом:

– А рота, коли очi фарбуєш, для чого вiдкривати?…

Туш ледве не випала з моїх рук.

У дверях стояв вiн. Нi, не вiн. Нi, таки вiн!

Без бороди, поголений, усмiхнений. Очi тi самi – iронiчнi, бурштинового кольору.

Мороз обсипав мене вiд скронь до пiдборiддя. Бракувало хiба зомлiти.

Але вiн, щось вiдставивши убiк, уже був бiля мене. Обхопив мiцними руками, розвернув, притиснув до себе спиною. Сухi губи вже торкалися шиї. I голова моя сама вiдхилилася трохи вбiк i назад. Так почувається горiшок у шкаралупi, квасоля у стручку, дитина в материнському лонi…

Вiд нього йшов запах нової шкiрянки, але й ледь вловний запах вовка, полину, лiсу, дикостi. Чудовисько перетворилося на принца. Лиш побляклi шрами на руках залишилися.

– Що сталося? – запитала, не впiзнаючи свого голосу.

– Усе розповiм… – Що вiн там робить?… мою потилицю нюхає! – Почекай…

– Почекай?! Два з половиною мiсяцi! Два з половиною мiсяцi, хай тобi грець! Невже ти думаєш, я тобi це подарую?

Вiн щасливо мугикнув, ще мiцнiше стискаючи обiйми.

– Збирайся. Я за тобою приїхав. Потiм усе розповiм.

Аякже! Усе кину i пiду за навiженим дикуном! Сiмдесят п’ять днiв не давав про себе чути, немов пiд землю провалився! Чхав на те, що увесь цей час думаю я! Ми що, в дотелефонну епоху живемо? Якi можуть бути пояснення? Невже хтось у них повiрить? Я що, подiбна на божевiльну?… Що сталося, чорт забирай?!

Я видерлася з його рук. Вiн розстебнув блискавку на куртцi, по-хлоп’ячому показав менi очима на перстень, який висiв у нього на грудях на шкiряному пасочку.

– Ми тебе знайшли. Збирайся.

Мури замку iз наскрiзними отворами вiкон та брукiвкою… Мiй перстень, загублений на вхiднiй брамi замку Гербуртiв.

– Поки не розповiси, навiть кроку не ступлю, – швидко вiдповiла я, не даючи собi можливостi вибачити його, перш нiж вiн встигне щось пояснити.

– Докладно? – Потер нiс, радiсть аж переливалася через край. Вiн ледве стримував її й почав, дурiючи: – Одного разу я опинився в лiсi, в горах…

– Нi. Не переводь серйознi речi на жарт, не смiй. Коротко i ясно, кiлькома словами: чому ти не давав про себе знати?

За десять тижнiв я сотнi разiв подумки прокрутила нашу розмову, вiн сотнi разiв у моїй уявi пояснював менi, що сталося, i кожного разу я знаходила слабкi мiсця та нелогiчностi в його гiпотетичних поясненнях. Була зла на нього, не могла жити без нього, ненавидiла, любила, вiрила, давала собi слово не купитися на вiдмазки, якби вiн раптом написав чи подзвонив, була вдячна долi за те, що у мене були тi години щастя, а якщо бiльше не буде, то дякую й за те.

Вiн дивився на мене з усмішкою, i