Читати книгу - "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"

– Я не хотiв, щоб ти подавала менi судно, – сказав вiн.

– Яке судно? – у мене чомусь виникла асоцiацiя з морем та кораблем, який швартується до пристанi. – Яке судно? – по-iдiотськи повторила я.

– Скляний сечоприймач або емальоване судно. «Утка», як кажуть у лiкарнях. Такi штуки подають лежачим хворим. Я не хотiв, аби це була ти.

Менi вiдiбрало мову.

…Я два днi, тобто двi ночi чекала його тоді бiля вiкна. А третього дня пiшла в гори сама. Кликала його в лiсi, дiсталася до замку, обiйшла там усi закутки, спустилася до краю мочарiв (мiсцевi кажуть «мочило»), там, де ми зустрiлися, де я ледь не втопилась. Але до мене озивався лише шум вiтру в кронах букiв та сосен. Хоча менi не раз здавалося, що чиїсь очi спостерiгали за мною, що хтось йшов моїми слiдами.

Наступного дня погода змiнилася: срiбно-золоту прозорiсть акварелi накрило важкими олiйними фарбами волого-сiрих вiдтiнкiв. Узувшись у гумовi чоботи, накинувши дощовик, знову пiшла до замку. Вже не так кликала, як прислухалася – i чула лише шурхiт дощових крапель та тягуче шмагання високих трав по ногах. Повернулася мокра як хлющ, намагаючись переконати себе в тому, що зi мною в цих мiстичних краях сталася неймовiрна пригода, правдоподiбних пояснень для якої не iснує.

…Щось прошурхотiло бiля дверей і гримнуло до пiдлоги. Паличка. Ціпок, на який спираються тi, хто шкутильгає.

– А що з ногою? – нарештi дiйшло до мене. – Це що?… Це тодi?…

Вiн кивнув.

– Усе спочатку, – сказала я, ковтнувши щось болюче в горлi й знову не впiзнавши свого голосу. – Вiд того моменту, коли сонце вставало…

Останнiй стрибок

…І скотився на дно ями. Пролетiв, гримнувшись на повалене дерево, – лиш хруснула гiлка пiдi мною. Нi, не гiлка, хоча й вона, можливо, теж. Це я ногу зламав.

Бiль вiдчув через кiлька секунд пiсля яскравої блискавки в очах.

Нога не слухалась, зробилася нерухомою колодою. Спробував руками пiдняти її – й зомлiв вiд гострого болю.

…Привидiлися кадри з чорно-бiлого кiно: темнi прапорцi гойдаються на вiтрi. Стрибок, лечу – i гепаюсь об землю. По який бiк прапорцiв, не встигаю побачити. Бо стегно неприродно вiдiйшло трохи вбiк вiд колiна, впершись у тканину, i це вже не сон, а кольорова реальнiсть.

Нах, перелом, йот-вать!

Видав довгу тираду – все, що думаю про халепу, власну незграбнiсть i повну дупу, в яку потрапив.

Замовк, зрозумiвши: могло бути й гiрше. Штанина суха, кровиськом не набухає, отже, ситуацiя обнадiйлива. Лежав хiба страшенно незграбно. Спробував ворухнутися – в очах потемнiло.

…Першим повернувся слух. Витягнув мене iз темряви в бiлий день. Почув голоси вовкiв, шарудiння. Надi мною схилилася Кумова морда. Закрився вiд нього рукою, слова були зайвi.

На голову сипалося сухе листя. Згори, скавучи та обережно ставлячи лапи, голова внизу, хвiст трубою вгору, спускався Гай.

Кум у нервовому пiднесеннi, Гай – у панiцi. Що ж, до дiдька, робити?…

На подiбнi випадки iснував план А. Однак за пiвтора року нiчого справдi небезпечного не ставалося. У лiсi можна було почуватися бiльш безпечно, нiж у мiстi. Тому один сигнальний пiстолет я тримав у хатцi, а другий у замку, в надiйному сховку. Рацiя теж у хатi. Хоча, за iнструкцiєю, мала бути постiйно при менi. Але, за iнструкцiєю, я мав жити в пунктi спостереження…

План А можна перекреслити.

Зараз при собi я не мав нiчого, окрiм складаного мисливського ножа. Учора вночi, сам собi дивуючись i намагаючись не думати про те, для чого це роблю, вийняв його, розклав i залишив поруч. Бо побачив, що мої пiдiйшли до нас надто близько, а Гай ще й полiз цiлуватися?…

Нiж був менi зараз нi до чого.

Вночi Кум iз Гаєм лягли поруч. Мене трусило, немов у лихоманцi. Перестороги, що вовки торкатимуться ноги, виявились даремними – вони були напрочуд обережними, товклися поруч, не завдаючи клопоту.

Кудись зник Дункан. З моменту нашого пiднесеного бiгу на свiтанку.

Ми гнали вчотирьох, я – як завжди у таких випадках та ще й пiсля такої ночi – на автопiлотi. Дихання ще не збилося, я тримав його, не випускаючи з поля зору три спини попереду.

Кум iз Гаєм взяли вправо, а Дункан полетiв просто на цю яму. Я, дурень, автоматично – за ним. Не помiтив її, не пам’ятав, чи була тут ранiше. Легкою сiрою тiнню Дункан перескочив через небезпеку, а я тепер борсаюся внизу, раз у раз захлинаючись темрявою.

Може, помстився менi за вчорашнє, коли я, вiдчувши його неподалiк, вiдiгнав, аби не налякати Анну?… А може, вiн бачив лезо ножа.

I що з того?…

Мiг налякатися того, що сталося зi мною, i тепер ховається десь на трясовинi…

Я бачив, що вовки бурхливо обговорюють подiю. Добре знав, як виглядає те, що люди називають жвавим дiалогом. Вони були шокованi моєю безпораднiстю й заскоченi зникненням Дункана. Скептики пiдняли б мене на смiх, якби дiзналися, що науковець, етолог, вживає такi визначення, як «спiлкувалися», «обговорювали», проте вовки не лише обмiнювалися iнформацiєю, вони ще й приймали спiльнi рiшення.

Iсторiю про Мi-2 я згадав саме на днi ями. Треба буде записати, подумав. Коли виберуся звiдси.

Подумки повторив її, пригадуючи деталi. Iсторiя, яку розповiв мисливствознавець iз Красноярського краю, була такою. Мисливцi пересувалися над тайгою вертольотом Мi-2, влаштовуючи облави просто з борту. Полювання було обмежене одним районом. Через рiк мисливцi зробили вiдкриття: щойно вони з’являлися в небi, вовки, почувши наближення Мi-2, зривалися на панiчний бiг. Вони запам’ятали звук небезпеки. Натомiсть шум гвинтiв iншого типу вертольота – Мi-8 – не справляв на них такого враження. Вовки хвилювалися, але не полишали звичних справ. I така сама реакцiя на Мi-2 та Мi-8 спостерiгалася за сотнi кiлометрiв. У Хакасiї та в Евенкiї, щойно в небi з’являвся Мi-2, серед вовкiв спалахувала смертельна панiка. Чому?… Адже на них тут не полювали з неба i вони не мали гiркого досвiду зустрiчi з Мi-2! Ба бiльше, Мi-8, який ішов на зниження, справляв враження набридливої мухи: гуде, дошкуляє, але справжньої небезпеки не становить. Отже, вовки заздалегiдь отримали чiтку iнструкцiю? Хто їх попередив, повiдомивши про небезпеку до дрiбниць? Брати по кровi.

…Менi робилось дедалi гiрше. Мої по черзi кудись зникали. У них був свiй план.

Пити. Пити кортiло нестерпно. Свiтло над головою перетворилося на зоряне небо i знову стало свiтлом. Розбухлий та дряпкий язик у пересохлому ротi заважав дихати.