Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

Мікаель закурив сигарету і задумався.

Він бачив дві великі лакуни, які необхідно було заповнити. В одному випадку завдання здавалося цілком посильним. Йому треба взятися за Петера Телебор’яна, і від цієї думки в нього просто свербіли руки. Коли він розбереться з Телебор’яном, знаменитий дитячий психіатр стане найбільш зневажуваною людиною Швеції. Це перше.

Друга проблема була значно складнішою.

Змова проти Лісбет Саландер Мікаель охрестив її учасників «Клубом Залаченка» — була організована силами Служби державної безпеки. Він знав лише одне ім’я — Гуннар Бйорк, але Гуннар Бйорк ніяк не міг влаштувати все це самотужки. Повинна була існувати якась група, щось подібне до відділу — з начальниками, відповідальними особами і бюджетом. Проблема полягала в тому, що Мікаель абсолютно не розумів, як потрібно діяти, щоб вичислити цих людей. Він навіть не знав, з чого почати. Про структуру СЕПО в нього були лише найзагальніші уявлення.

У понеділок Мікаель заходився збирати матеріал, пославши Хенрі Кортеса до кількох букіністичних магазинів із завданням купувати всі книги, хоч якось пов’язані з діяльністю Служби державної безпеки. Близько четвертої години дня Кортес приніс йому додому шість видань, і Мікаель почав розглядати купку, що виросла на столі.

«Шпигунство у Швеції» Мікаеля Русквіста («Темпус», 1988); «Начальник СЕПО в 1962–1970 рр.» Пера Гуннара Вінґе (W&W, 1988); «Таємні сили» Яна Оттоссона і Ларса Маґнуссона («Тіден», 1991); «Боротьба за владу над СЕПО» Еріка Маґнуссона («Корона», 1989); «Завдання» Карла Ліндбума (W&W, 1990), а також — трохи несподівано — «Агент на місці» Томаса Вайтсайда («Баллантайн», 1966), де говорилося про справу Веннерстрьома. У сенсі, про справу шпигуна 60-х років, а не про його власну справу Веннерстрьома початку XXI століття.

Більшу частину ночі проти вівторка Мікаель провів за читанням або, принаймні, переглядом добутих Хенрі Кортесом книжок. Закінчивши читати, він зробив кілька спостережень. По-перше, схоже, що більшість книг про Службу безпеки вийшли в кінці 80-х років. Пошук по Інтернету показав, що жодної свіжішої літератури з цієї теми немає.

По-друге, складалося враження, що відсутній скільки-небудь доладний огляд діяльності шведської таємної поліції за всі роки її існування. Якщо вдуматися, воно й зрозуміло — адже багато справ засекречено і писати про них важко, — але, схоже, критичним аналізом роботи СЕПО не займався жоден інститут, ніхто з дослідників або представників ЗМІ.

Мікаель відзначив ще одну дивну річ: ні в одній з книг, знайдених Хенрі Кортесом, не було списку літератури. Підрядкові виноски відсилали лише до статей у вечірніх газетах або приватних інтерв’ю, даних ким-небудь із співробітників СЕПО, що вийшли на пенсію.

Книга «Таємні сили» була чудовою, але описувала лише період до Другої світової війни і під час неї. Мемуари П. Г. Вінґе здалися Мікаелю чистісінькою пропагандою, яку для власного виправдання вів начальник СЕПО, що зазнав жорсткої критики і був звільнений. В «Агенті на місці», прямо в першому розділі, було стільки дивних думок про Швецію, що Мікаель рішуче перемістив книжку в кошик для паперів. Щире прагнення описати роботу Служби державної безпеки спостерігалося лише в двох виданнях — «Боротьбі за владу над СЕПО» і в «Шпигунстві у Швеції». Там були наведені дати, імена і документи. Особливо вартою уваги Мікаелю здалася книга Еріка Маґнуссона. Вона хоч і не пропонувала відповідей на його невідкладні питання, але давала непогане уявлення про те, якою була і чим займалася організація в минулі десятиліття.

Головним сюрпризом стала, проте, книжка Карла Ліндбума «Завдання», де описувалися проблеми, з якими зіткнувся колишній посол у Парижі, коли за дорученням уряду перевіряв діяльність СЕПО після вбивства Пальме і справи Еббе Карлссона. Мікаелю раніше не доводилося читати творів Карла Ліндбума, і його вразила влучність спостережень, викладених іронічною мовою. Книжка Карла Ліндбума теж не наблизила Мікаеля до відповідей на його питання, але він хоч би почав потихеньку уявляти собі, з чим йому доведеться боротися.

Трохи поміркувавши, він відкрив мобільний телефон і подзвонив Хенрі Кортесу.

— Привіт, Хенрі. Спасибі за те, що ти вчора для мене побігав.

— Гм. Чого ти хочеш?

— Аби ти ще трохи побігав.

— Мікке, мені треба працювати. Адже я тепер відповідальний секретар редакції.

— Чудове кар’єрне зростання.

— Що тобі треба?

— За роки існування СЕПО проводилося кілька офіційних перевірок їх роботи. Одну з них провів Карл Ліндбум. Повинні існувати численні матеріали таких перевірок.

— Угу.

— Принеси мені все, що зможеш знайти в Риксдагу: бюджети, звіти державних комісій, запити і таке інше. І замов річні звіти СЕПО за стільки років, за скільки вдасться.

— Yes, massa.[16]

— Чудово. І, Хенрі…

— Що?

— …до завтра мені це не знадобиться.

Лісбет Саландер присвятила день роздумам про Залаченка. Вона знала, що він лежить через дві палати від неї, ночами розгулює по коридору і сьогодні підходив до її палати о 3.10 ранку.

Вона вистежила його в Госсеберзі з наміром убити, але нічого не вийшло, Залаченко залишився живий, і тепер він менш як за десять метрів од неї. А вона ускочила в лайно, масштаби якого поки гаразд не могла оцінити, але припускала, що коли їй не хочеться знову опинитися в якому-небудь дурдомі під охороною Петера Телебор’яна, то треба тікати і непомітно перебратися за кордон.

Проблема ж полягала в тому, що в неї ледве вистачало сил сісти в ліжку. Правда, вона помічала поліпшення: голова боліла й далі, але нападами, а не безперервно, біль у плечі затаївся десь усередині і давав про себе знати, лише коли Лісбет намагалася поворушитися.

За дверима почулися кроки, потім сестра відчинила двері і впустила жінку в чорних брюках, білій блузці і темному жакеті. Жінка була симпатичною, худенькою, з темним волоссям і короткою хлоп’ячою стрижкою. Вона випромінювала відверту впевненість у собі, а в руці тримала чорний портфель. Лісбет відразу помітила, що в жінки такі ж очі, як у Мікаеля Блумквіста.

— Доброго дня, Лісбет. Мене звуть Анніка Джанніні, — сказала відвідувачка. — Можна мені увійти?

Лісбет дивилася на неї з цілковитою байдужістю. Їй раптом абсолютно розхотілося зустрічатися із сестрою Мікаеля Блумквіста, і вона пошкодувала, що погодилася на пропозицію найняти її адвокатом.

Лісбет Саландер мала просто жахливий вигляд — голова була вся обмотана бинтами, навколо очей розпливлися величезні бузкові синяки, а білки очей також пістрявіли синцями.

— Перш ніж ми почнемо що-небудь обговорювати, мені необхідно знати, чи справді ти хочеш, аби я була твоїм адвокатом, — заговорила жінка. — Зазвичай я беру участь лише в цивільних справах, де представляю інтереси тих, що зазнали зґвалтування або побиття. Я не є адвокатом з кримінальних справ.