Читати книгу - "Сучасна польська повість"

Монтер спинився і, намагаючись перекрити галас, гукнув мені:

— Зачекай тут! Чого швендяти з валізою по перону? Як тільки знайду Крука, відразу ж вернусь!

— Не гайся! Ми можемо спізнитись.

— Не турбуйся. Часу в нас ще доволі. Паровоз набирає воду, так що встигнемо.

— Ну, добре. Чекатиму тебе тут.

Монтер кинувся вперед майже бігом, і я відразу згубив його з очей. Валіза була дуже важка, я поставив її на землю і з тривогою глянув у той бік, куди мали подати паровоз, але червоного кашкета начальника станції ніде не було видно — мабуть, до відходу поїзда справді лишалося ще чимало часу. Трохи заспокоївшись, я повернув голову й поглянув на вагон, біля якого спинився, — усі вікна в ньому були зачинені, крім одного, де я побачив офіцера вермахту; в шинелі наопашки, він стояв, вихилившись з вікна, спираючись ліктями на опущену раму, і з цікавістю спостерігав метушню, що знялась на пероні.

Коли він на мить обернувся в мій бік і я побачив його обличчя, в мені ворухнулося щось схоже на ревнощі; власне, це було якесь інше почуття, я подумав, що коли бог є, то він дав цим людям такі обличчя тільки для того, щоб вони показували їх усім підкореним і змученим народам Європи, — в офіцера було напрочуд вродливе обличчя, до того ж надзвичайно мужнє, серйозне й зосереджене, але водночас позбавлене холодності й погордливої бундючності, що їх так охоче демонстрували перед нами офіцери окупаційних військ. Майор, на якого я так пильно видивлявся, відчувши, мабуть, мій погляд, повернув голову й знову зиркнув на мене. Я зразу відвів очі, бо з власного досвіду знав, що це могло викликати несподівану реакцію — нам, рабам, не дозволялося надто довго дивитись у вічі нашим гнобителям, це вважалося зухвальством.

В цю мить я почув оклик Монтера і, побачивши, що він біжить до мене, схопив валізу й рушив йому назустріч.

Зненацька серед пасажирів на пероні зчинилась дика паніка, в перший момент я навіть не зрозумів, що сталося, довелось зупинитися, щоб не упустити з очей Монтера, але коли повз мене прокотилася перша хвиля втікачів, я почув гавкіт поліцейських собак та гортанні вигуки жандармів, які оточували перони і всю територію вокзалу. Все було ясно, з розпачем оглянувшись навкруг, я помітив Монтерових людей, що пробирались у мій бік в ошалілій зі страху юрбі, я бачив їхні зблідлі, стривожені обличчя; вони спинилися неподалік від того місця, де стояв я, біля колії, на другому боці перону, але нічим не могли мені допомогти; становище здавалося безвихідним, схоже було, що цим разом усі ми попались — я, Монтер і ці хлопці. Поліцаїв на вокзалі ставало дедалі більше, тепер перекрили вже всі проходи, перелякані пасажири метались по перону й безперестанку штовхали мене, бо я стовбичив на місці, шукаючи очима струнку постать Монтера, нарешті побачив його, — він вискочив з натовпу, засапаний, блідий від хвилювання, і, підбігши до мене, швидко сказав:

— Ходім, Похмурий. Крук уже в купе. Треба за всяку ціну позбутися цього вантажу. Якщо накажуть відкрити валізу, буде лихо.

— Сьогодні ж не мало бути облави! — кинув я зі злістю. — Ти ж сказав, що облави не буде.

Монтер безпорадно знизав плечима.

— Інформація була цілком певна. Та хіба ж їх розбереш?

Він взяв у мене з рук валізу й рішуче кинувся вперед, я подався за ним, та не пройшовши й кількох метрів, ми помітили, що жандармські патрулі перевіряють багаж пасажирів, які були на пероні; а тих, хто намагається прорватись за кордон поліцаїв, негайно затримують.

Я схопив Монтера за плече.

— Слухай, друже, тут ми не пройдемо. Треба спробувати деінде.

Монтер неуважливо подивився на мене.

— Де? За хвилину те саме буде і з другого боку. Вони оточили увесь вокзал.

Проте ми повернули назад і знов опинились у тій частині перону, де стояли майже порожні вагони з білими табличками, на яких виднілись написи: «Nur fur Deutsche — Nur fur Deutsche — Nur fur Deutsche».

— Стривай, — швидко мовив я. — Є ідея. Я знаю, що треба зробити.

Монтер поставив валізу долі, я знов помітив серед охоплених панікою пасажирів його людей, що весь час крутились поблизу нас, глянув на відчинене вікно вагона, в якому бачив офіцера вермахту, але зараз там нікого не було; я подумав, що майор, напевно, висів на цій станції, та одразу ж угледів його трохи віддалік. Він відійшов од газетного кіоска і з пачкою ілюстрованих журналів під пахвою попрямував до вагона; наші погляди на мить зустрілись, на обличчі майора майнула усмішка — очевидно, паніка на вокзалі дуже забавляла його, я відповів багатозначною усмішкою і кивнув на знак того, що цілком його розумію, — в голові майнула думка, що він вважає мене за тутешнього німця, і це додало мені рішучості. Майор увійшов до вагона, мимо пробігли останні пасажири, перед нами був тепер вільний перон, яким у наш бік поволі простував жандармський патруль із трьох чоловік. Я подивився на Монтера — він був спокійний, обидві руки держав у кишенях пальта, я знав, що в цю мить він так само, як я та його люди, котрі стояли поблизу, готові на все, судорожно стискає рукоятку пістолета. Якщо жандарми підійдуть до нас і накажуть відкрити валізу, Монтер, напевно, вистрелить перший, тепер ми вже не могли рушити з місця, це викликало б ще більшу підозру і зразу привернуло б до нас увагу поліції. Жандармів відділяло від нас яких тридцять метрів, вони дивились на нас — тоді я підняв валізу й подав руку Монтерові.

— Бувай, старий, — сказав я тихо. — Дай руку. Говори до мене по-німецькому, та якомога голосніше.

Монтер швидко закліпав очима, одразу здогадавшись, що я хочу зробити; на обличчі його промайнула тінь вагання, але він квапливо подав мені руку.

— Те, що ти надумав, річ дуже рискована.

— Підкажи кращий вихід.

— Чорт!

— Якщо я не ввійду в цей вагон, нас усіх схоплять.

— Так.

— Спробую. Може, вдасться. Чи пан, чи пропав.

Жандарми були вже метрів за двадцять від нас, із кожною секундою вони все наближались, але треба було почекати, поки вони підійдуть ще ближче; в цій ситуації ми мусили виявляти цілковитий спокій і самовладання, — а це не так-то легко, — не