Читати книгу - "Курва"

– Справді?

– Так.

– Але ж вони майже діти…

Я нічого не відповіла. То й що, що майже діти? Але ж бридкішими вони від того не стали.

Нарешті ми прилетіли. Кілька колон під стріхою – от і весь аеропорт на острові. Ні. Ще море, океан квітів. Багатоколірних, різнофактурних. Одні звисали з дерев, інші плавали в ставках, ще якісь росли на клумбах. До готелю нас відвезли представники туристичної фірми, яка відповідала за проживання.

– Гарно, ми встигаємо на пляж! – Світлана.

Їй хочеться почати демонстрацію купальних строїв, яких удосталь привезла із собою.

– Я трохи відпочину, якщо ви не проти, – Тамара.

– Ні, не проти. Піду поплаваю, – я.

– Поплаваю? Але наперед потрібно засмагнути…

– Встигну… – Здається, я всміхнулася.

Такою розгубленою я ще Світлану не бачила.

У кожної з нас свій номер. Така була умова семінару. Готельчик невибагливий, проте комфортний. Двоповерхова споруда з одно-і двомісними номерами. Є кілька бунгало і крихітна територія з доволі великим басейном. Три ряди лежаків, розставлених амфітеатром і повернутих до сонця. Кілька людей, вкритих засмагою, – старожили. Навколо пальми, ті ж напрочуд різноманітні і дивовижні квіти і тепло, яке проникає під шкіру.

Майка прилипла до тіла. Джинси, здається, знімуться лише зі шкірою. Роззуваюся. Боса бреду до океану. Він тут, неподалік, покірно облизує піщаний пляж. Пісок несамовито гарячий. Зціплюю зуби і до болю впиваюся нігтями в долоні, стиснувши кулаки. Намагаюся не зірватися на біг, ще кілька кроків – і рятівна вода. Не може бути… Цього просто не може бути. Вода в океані така тепла, як удома, у ванні з Олегом. Я ніколи не напускала собі води, завжди тільки душ. Це Олег мене навчив цій розкоші – транжирити час у теплій воді…

– Як вода? – Світлана.

Я озирнулася і мало не зойкнула. Таке я також досі бачила лише у фільмах. Капелюх, торбинка, парео, капці – все одного кольору, з одного комплекту. Усе якнайкраще допасоване одне до одного, а головне – до господині.

– Спробуй сама! Як у ванні.

– Справді? – недовірливо.

Обережно вийняла з капчиків ноги і одна за одною занурила в океан.

– Справді. Ти, Марто, маєш рацію. Як у ванні… – Заплющивши очі. – Марто, а тут нічого такого не водиться? – з острахом.

– Водиться-водиться! – Я не могла стриматися, такою милою вона була у своїй безпорадності.

– Що? – задкуючи на пісок.

– Та я жартую. Це дуже безпечне місце, саме тому воно користується такою популярністю в цілому світі.

– О, це добре. Безпека нам не завадить. Марто, коли перше заняття?

– Завтра. О десятій ранку.

– Супер! Ти вже знаєш, де будемо вечеряти?

– Думаю, почати слід із ресторану, на який вказав наш гід. Принаймні так безпечніше, поки ми освоїмося.

– Саватді кха![20] – я, ступивши на поріг ресторану.

– Саватді кха-а-а-а… – дівчинка, що зустрічала гостей, всміхнувшись навдивовижу щиро.

Світлана з Тамарою від несподіванки аж роти пороззявляли, забувши про свій вигляд.

– Ти що, розмовляєш по-тайськи? – Тамара з підозрою в голосі.

– Ні, тільки декілька фраз. Вони є в путівнику по цій країні. Там написано, що ці кілька фраз роблять чудеса з місцевим населенням.

– Зараз ми це перевіримо, – потираючи руки, Світлана. – Я так зголодніла, що готова з’їсти усе, що подадуть.

Нам принесли меню двома мовами: тайською та англійською. І в одній, і в другій я чуюся однаково нікудишньо. Світлана намагалася щось перекласти, але ми не знали й половини інгредієнтів, що були у стравах. Прийшла та сама дівчинка і чемно усміхнулася.

– Мені, будь ласка, том ям кунг[21] і маленьке пиво місцевого виробництва.

Тайка схвально закивала головою і розсміялася.

– Це дуже гостра страва, дуже гостра, – сміючись, повторювала вона.

– Нехай, я хочу скуштувати, – наполягала я на своєму.

Дівчинка щось віртуозно записувала на мізерному клаптику паперу, а мої супутниці все ще не могли прийти до тями.

– Ти ж казала, що ніколи тут не була… – Тамара.

– Таки справді не була. Я ж казала, кілька слів тайською творять дива.

Жінки всміхнулися.

– Що порадиш для нас? – Тамара.

– Світлані можна рис із морепродуктами, який подають у половинці ананаса…

– Хочу, хочу! – Світлана, як маленька дівчинка, нетерпляче закрутилася на кріслі. – А що ще?

– Салати. Тут пречудова кухня. У путівнику написано, що, хай куди б ви поїхали, жодного разу не натрапите на однакові страви, настільки різноманітною є тайська кухня.

– Що ж, будемо куштувати, – Тамара.

Жінки тішилися, мов малі діти, з кожного зробленого вибору. Невдовзі принесли мій суп. Флюоресцентно-жовтого кольору, гарячий і такий пекучий, що після першої ложки я раптом збагнула: кілька наступних днів не зможу й ріски до рота взяти. Я взагалі була мовчазна, тож моїх двадцять хвилин без жодного слова ніхто й не зауважив. Дівчата мліли від кожного шматка їжі, не могли нахвалити розмаїтість пахучих трав, свіжість морепродуктів та делікатність компонування кожної страви.

Довго не могла заснути. У мене почало з’являтися відчуття чогось знайомого, навіть рідного. Воно тривожило, лоскотало і водночас обнадіювало. Невже все-таки заразилася? Теплом, щастям…

Босою пішла на пляж. Шоста ранку, ще всі сплять, лише дві дівчинки з обслуги стоять біля декоративного басейну й, обіпершись одна на одну, тихесенько підсміюються. Тільки коли підійшла ближче, зрозуміла, у чому річ. Вони по черзі занурювали у водойму босі ноги, на які налітало кілька сотень дрібнесеньких рибок, що розпочинали свою трапезу, споживаючи відмерлі частинки шкіри. Це водночас лоскітно і приємно. Про такі своєрідні масажі я читала в проспекті, але там сеанси пропонували за гроші, а тут – досхочу і безкоштовно.

Моя присутність дівчат не наполохала. Навпаки. Своїми поглядами й усмішками заохочували приєднатися. Я залюбки піддалася такій спокусі. Спинилася неподалік від них і обережно занурила ногу у воду. Не встигла опустити стопу, як її вже оточила добра сотня мініатюрних рибок. Здавалося, вони по одній плавати не вміють. Легке пощипування. Одночасно в десятках місць. Для цілковитої насолоди заплющила очі. Справді приємно.

Навколо тиша. Тепла тиша. Раптом у ній з’являється відчуття безпеки. Хочеться йти-летіти світ за очі з упевненістю, що є куди повернутися. Дивно. Звідки ж вона береться, ота впевненість? У чужій країні, за сотні тисяч кілометрів від домівки, від рідних…

Нас на семінарі, крім тренера, десятеро. Чотири жінки і шість чоловіків. Мені трохи лячно, бо я не знаю, що відбуватиметься. Я вперше на такому заході. Єдиний мій досвід, та й то з американських фільмів, – це зібрання пияків, які