Читати книгу - "Осінь патріарха"

і він робив усе так, як вона веліла, покірний, мов хлоп’я, і тільки дивувався подумки: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, як воно, в дідька, ці жінки вміють робити все так, ніби вони самі це придумали, як то вони вміють бути справжніми мужчинами?..” - гадав він, а вона тим часом скидала з нього все придатне для колишніх воєн і не потрібне для цього, набагато страшнішого, поєдинку по горло в воді; він помертвів од ляку в захистку її тіла, що пахло хвойним милом, коли вона розсупонила нарешті його ремінь, розстебнула йому ширінку, - та й остовпіла, нажахана, торкнувшись рукою грижі, - вона плавала у воді, як жаба, і жінка злякано відсторонилася від нього: “йди до своєї матінки, хай вона тебе обміняє на іншого, бо ти негодящий!..” - і тепер його скував той самісінький страх, коли він побачив оголену Летісію Насарено, відчуваючи, що не одважиться увійти в її таємничі води, поки вона сама не прийде йому на поміч, - він укривав її простирадлом, власноручно заводив для неї грамофон і ставив платівку з піснею про бідну Дельгадіну, що стала жертвою батькової любові, аж доки в грамофоні щось не тріснуло; він звелів ставити для неї у вазах паперові квіти, бо живі в’янули від дотику її рук, - робив усе, що тільки спадало йому на думку, щоб ощасливити Летісію Насарено, однак вона мусила зоставатися гола в своїй в’язниці до тих пір, поки не збагне, що їй нікуди втекти від долі, - і вона зрозуміла це так добре, що, тільки-но минув перший страх, одразу ж - без ніяких там “будьте ласкаві, генерале”, - почала командувати: “відчиніть вікно, тут нічим дихати!” - і він відчиняв, - “ні, зачиніть, місяць світить мені просто в лице!” - і він зачиняв, виконував усі її забаганки, наче то були веління кохання, ставав дедалі слухнянішим - і дедалі впевненішим, і ось настав пресвітлий день, коли він прослизнув під москітну сітку й тихенько приліг біля Летісії Насарено, вдягнений, навіть не збудивши її, - цілими ночами лежав він отак поруч неї і вбирав у себе загадковий запал її тіла, її дух дикого звіра, - проходили місяці, і подих її ставав палкіший, а на чреві в неї знову виріс пушок, і якоїсь ночі вона зненацька прокинулася й закричала перелякано: “ану геть звідси, генерале!” - і він обачно встав, а коли вона заснула, знову примостився біля неї, - так він володів нею, навіть не доторкаючись до неї, протягом усього першого року її полону, отож врешті-решт вона звикла прокидатися поряд із ним, хоч і досі не відала незбагненних глибин душі цього старого, котрий зрікся втіх, які давала йому влада, зрікся всіх радощів світу заради того, щоб дивитися на її тіло та догоджати їй, - вона вже не знала, що й гадати, а він жив передчуттям того пресвітлого дня, коли кинеться на неї сплячу, - так само, як кинувся колись у воду тієї річки, - в чому стояв: у військовій формі без ступеневих знаків, з шаблею на портупеї, зі зв’язкою ключів, у чоботях для верхової їзди, з золотою острогою на лівому закаблуці, - вона прокинулась, як від кошмару, на смерть перелякана, силкуючись скинути з себе цього старого бойового коня у всій збруї, але він атакував її так рішуче, що вона вирішила виграти час хитрощами: “скиньте свою збрую, генерале, мені боляче від цих пряжок!” - і він зняв із себе реміняччя, - “відстебніть острогу, генерале, вона мені дряпає ногу своєю зірочкою! відв’яжіть ключі з пояса, вони мені муляють!” - і він врешті-решт робив усе, що вона наказувала, хоч пройшло три місяці, доки він привчився знімати портупею з шаблею, - “вона мене душить, генерале!” - та ще місяць - доки почав скидати краги, - “вони мене ранять своїми застібками!” - це була важка і вперта боротьба, затяжні бої, протягом яких Летісія Насарено всіляко стримувала його, - втім, намагаючись не дратувати, - а йому доводи лося відступати, щоб догодити їй, отож вони й самі незчулися, як сталося те, останнє, - десь відразу по других роковинах її викрадення, коли його теплі, м’які долоні, на яких не було ліній долі, ненароком діткнулися чогось найпотаємнішого у жіночому єстві сплячої послушниці, і вона прокинулася, тремтячи від пристрасті й смертельного жаху, і вже навіть не намагалася відіпхнути дикого звіра, який припав до неї, а тільки заблагала: “скинь чоботи, ти забрудниш мої голландські простирадла!.. - і він скинув їх поспіхом, - і штани, і бандаж, усе скинь, любий мій, бо я не відчуваю тебе!..” - і він раптом завважив, що став такий, яким його бачила мати серед сумної герані, - він позбувся страху, він був вільний і хоробрий, як бик на кориді, - і тоді, змівши все на своєму шляху одним нищівним ударом, він упав долілиць у безмовну безодню, де чулося тільки, як скриплять, наче корабельні щогли, стиснуті зуби Летісії Насарено, - “я тут!” - “вона вп’ялася обіруч у моє волосся, щоб не загинути одній у тій бездонній прірві, де гинув і я, стараючись із усіх сил...”, - проте він таки покинув її одну, забув про неї, бо сам заблукав у цій пітьмі, шукав себе самого в солоній воді своїх сліз, поміж довгих тягучих ниток своєї бичачої слини, у дивовижному здивуванні: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, та як же можна було прожити стільки літ і не знати цієї муки!..” - плакав він, приголомшений цією знемогою, цим утробним феєрверком, цим поривом смерті, яка своїми ніжними щупальцями вирвала з коренем усі його нутрощі, і він, наче зарізаний звір, забився в агонії, оббризкавши білосніжні простирадла чимось гарячим і їдким, від чого під москітною сіткою прозоре повітря цього пресвітлого дня зненацька засмерділо, - “та ж ви обгидилися, мій генерале!..”

5

Аж до вечора ми виносили з палацу протухлі останки корів, наводили сякий-такий лад у цьому неймовірному гармидері, опоряджали тіло, - а втім, так нічого й не змогли вдіяти, щоб зробити мерця схожим на той легендарний образ, яким ми звикли його уявляти. Ми терли його шкреблами, котрими чистять рибу, - щоб поздирати з нього морських паразитів, ми обмили його креоліном та соляним розчином, щоб знищити сліди тліну; ми напудрили йому лице крохмалем, щоб не видно було клоччя й парафіну, які мали замаскувати повидзьобувані грифами діромахи; ми підмалювали обличчя рум’янами та губною помадою, щоб повернути йому живий колір, - але все було намарне, і навіть коли ми вставили в порожні очниці скляні очі, його лице не набуло величного виразу, - хіба ж можна було показувати його таким народові? А тим часом у залі урядових засідань лунали заклики до згуртування в боротьбі з віковічним деспотизмом, заклики розділити порівну трофеї влади, - звістка про його смерть, яку вже годі було втаїти, об’єднала всіх: тут зібралися ліберали й консерватори, котрі помирилися нарешті після довгих років запеклої ворожнечі, генерали з верховного командування, що вже втратили