Читати книгу - "Осінь патріарха"

і він наказував: “дозволити!” - то були часи, коли він сам заходив до найубогіших халуп, щоб пояснити, як треба підсипати квочку чи холостити бичка; отож він не обмежився ретельною перевіркою актів інвентаризації церковного майна, а сам очолив експропріацію, щоб не було ніякої розбіжності між його волею і тим, як вона виконується, - він зіставляв правду, записану в документах, з облудною правдою життя, стежив за вигнанням найбільших церковних громад, на які впала підозра, ніби вони збираються вивезти у валізках з подвійним дном та хитромудрих корсажах потаємні скарби останнього віце-короля, що були закопані на бідняцьких цвинтарях, - тих скарбів так і не знайшли вожді війн за федерацію, хоч як довго шукали, - отож він звелів, щоб жоден церковник не брав із собою нічого, крім однієї переміни білизни, - “і щоб усі до одного сідали на корабель у чому мати народила!..” - і грубі сільські священики, яким було байдуже, вдягнені вони чи голі, хай би тільки дали їм спокій, і префекти місіонерських земель, спустошених малярією, і поважні лисі єпископи, а вслід за ними - жінки: боязкі сестри милосердя, здичавілі місіонерки, звиклі загнуздувати природу й вирощувати городину в пустелі, стрункі біскайки, що так гарно грають на клавікордах, салезіанки з тендітними руками й незайманим тілом, - всі голі, і хіба що за їхньою шкірою можна було судити про їхнє походження, суспільне становище й заняття, поки вони простували величезним приміщенням митниці між стосами пак із какао та мішками з в’яленою рибою, проходили, наче отара полохливих овець, схрестивши руки на грудях, ховалися одна за одну, намагаючись хоч як-небудь затулитися перед старим, котрий мовби закам’янів під невтомними лопатями вентиляторів, не дихаючи, втупився туди, кудою неминуче мав пробігти потік оголених жінок, - він незворушно дивився на них, і оком не змигнувши, аж доки жодної не залишилося на території країни, - “це були останні, мій генерале!” - а він запам’ятав лиш єдину, тільки одну вихопив його погляд із того натовпу переляканих послушниць, він вирізнив її з- поміж решти, хоч вона була така, як усі: приземкувата, міцна, товстозада, з грубими руками, волосся в неї було підстрижене садовими ножицями, зуби - рідкі й міцні, як та сокира, ніс - маленький, а стопи плоскі, - така собі звичайнісінька послушниця, яких багато, але він відчув, що вона - єдина жінка з усього цього стада голих жінок, тільки вона пройшла повз нього, навіть не глянувши, і залишила по собі неясний бентежний запах лісового звіра, - “я аж задихнувся від нього!..” - він ледве встиг непомітно перевести погляд, щоб побачити її ще раз, востаннє, коли офіцер, який стежив за посадкою, знайшов її ім’я в списках і гукнув: “Насарено Летісія!” - а вона озвалася чоловічим голосом: “я!” Так вона й залишилася з тих пір у його житті: “я!” - аж поки остання туга за нею не вислизнула крізь щілини його пам’яті, і образ її зберігся лише на клаптику паперу, де було написано: “люба моя Летісіє Насарено, глянь, що зі мною стало без тебе!..” - він сховав той папірець у шпарину тайника, де ховав мед, і час від часу перечитував, коли був певний, що за ним не стежать, і згортав цидулку тільки після того, як згадував на якусь мить той незабутній пресвітлий день, коли його вразили несподіваною звісткою, що Летісію Насарено повернуто на батьківщину, - вони виконали наказ, якого він не віддавав, бо він лише вимовив: “Летісія Насарено”, - коли останнє сіре вантажне судно зникло за обрієм, - “Летісія Насарено”, - голосно повторив він, щоб не забути її ймення, - і цього було досить, щоб президентська служба безпеки викрала її з монастиря на Ямайці: їй заткнули кляпом рот, одягли на неї гамівну сорочку і вивезли в опечатаному сургучем ящику з соснових дощок, на боках якого було написано дьогтем: “НЕ КАНТУВАТИ! СКЛО” - на цей ящик, згідно відповідної міжнародної конвенції, була видана ліцензія з дозволом безмитного перевезення двох тисяч восьмисот кришталевих келихів для шампанського з президентських винних погребів; Летісію Насарено привезли в трюмі вуглевоза й поклали на ложе в спальні для почесних гостей, приспану снотворним, голу, - такою він і запам’ятав її, вона лежала о третій дня під білою москітною сіткою і спокійно спала, як спало тут і до неї безліч жінок, котрих йому подавали, хоч він того й не просив, - він брав їх, навіть не розбудивши від летаргічного сну, викликаного люміналом, страждаючи від безпорадності й відчуття своєї поразки, - проте Летісії Насарено він не зачепив, а тільки дивився на неї, сонну, з якимось дитячим здивуванням, вражений тим, як змінилася її плоть з того часу, відколи він бачив її в порту: їй зробили завивку, її всю поголили, аж до найінтимніших місць, нафарбували червоним лаком нігті на руках і ногах, підмалювали губи, нарум’янили щоки й підвели очі, від неї йшов аромат парфумів, який знищив колишній, властивий тільки їй одній, запах лісового звіра, - от тобі й на, вона від того тільки програла, з неї хотіли зробити досконалішу, а зробили таку несхожу на саму себе, що він не міг розгледіти її наготи під безглуздою косметикою, - дивився на неї, задурманену люміналом, занурену в летаргічну сплячку, аж поки не побачив, що вона почала випливати з глибин сну, - “і вона прокинулася, вона вздріла мене, матусю, - це вона, Летісія Насарено, через яку я схибнувся!..” - - заклякла від жаху, вона дивилася на скам’янілого старого, котрий безжально розглядав її крізь легеньку імлу москітної сітки: її лякало його незрозуміле мовчання, бо вона не могла збагнути, що, незважаючи на свої незліченні роки та безмежну владу, він був ще більш переляканий, ніж вона, ще самотніший та безпорадніший, - такий приголомшений, такий беззбройний, як тоді, коли вперше в житті хотів спізнати жінку, солдатську повію, котра серед ночі купалася в річці, - він уявив, яке міцне й велике її тіло, зачувши, як вона пирхає, наче лошиця, щоразу, коли виринає з води, до нього долинув з пітьми її неясний самотній сміх, він відчув, як співає в темряві її тіло, але його паралізував страх, адже він і досі не знав жінки, хоч і воював уже третю війну та мав звання лейтенанта артилерії, - він вагався, аж поки страх випустити з рук таку нагоду не пересилив страху перед атакою, і тоді він кинувся у воду, як стояв: у крагах, у портупеї, з ранцем, з мачете й гвинтівкою, геть очманілий від свого таємного жаху в цій незнаній війні, - жінка спочатку навіть подумала, що це хтось надумався переплисти річку верхи на коні, і лише згодом збагнула, що то всього-на-всього нещасний переляканий чоловік, і милосердно простягла йому руку в темряві, бо він, приголомшений, нічого не бачив, і по-материнськи мовила йому в темряві: “міцніше тримайся за мої плечі, щоб тебе не знесла течія, та не присідай у воді, зіпрись на коліна й дихай собі спокійно, а то ще захлинешся, чого доброго”, -