Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Легенда про безголового 📚 - Українською

Читати книгу - "Легенда про безголового"

411
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Легенда про безголового" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 55
Перейти на сторінку:
стороннiй людинi непрямий натяк на те, де треба шукати корiнь зла, i вiдчуваєте тим самим свою мiсiю виконаною, анонiмнiсть вашого штатного психа — збереженою, а совiсть — чистою. Правильно?

— Ларисо, — зiтхнув Бондар на тому боцi. — Усе зовсiм не так, як ви зараз розписали. Мене, повiрте, втомила кiлькагодинна необхiднiсть пояснювати полковнику мiлiцiї, казеннiй людинi без царя в головi, а також прокурору, далекому вiд суспiльних проблем, i мiському головi, далекому в принципi вiд усього, чому я допомiг Степановi i приховав вiд усiх його проблему. Вони мене не зрозумiли. Правда, в убивствах не звинувачують — i на тому спасибi.

— Пояснiть ще менi. Я — ще одна жертва вашого приязного ставлення до патологiчних типiв.

— Коли вже говорити про вас — то ви самi спровокували Степана. Для чого було ось так нахабно влазити в його хворобливий свiт? Думаєте, ви його злякалися? Вiн так само злякався вас. I не нападав, махаючи сокирою, а захищався! Тому i не довiв справу до кiнця. Вiн усього боявся, Ларисо, i себе — в першу чергу. Йому було лише сорок дев'ять рокiв, сорок дев'ять, вдумайтеся в цю цифру! З двадцяти одного вiн блукає по лiкарнях. Поки живi були батьки у Хмельницькому, все йшло ще добре, наскiльки поняття «добре» застосовується до цього випадку. Батьки забирали його з лiкарнi, доглядали вдома, потiм знову клали на планове лiкування. Мiж лiкарями i подружжям Притул iснував негласний договiр: за Степаном доглядають по черзi. А потiм у країнi все пiшло шкереберть. Таких, як Степан, просто перестали тримати у стацiонарах — дорого. Батьки померли майже один за одним, з iнтервалом у сiм мiсяцiв. Степан лишився сам. Молодша сестра не рахується — вона забула про його iснування, викреслила хворого брата з пам'ятi. Вiн кiлька рокiв бомжував, їв невiдомо що, спав невiдомо де. Потiм знайшлися добрi люди, привезли його сюди, до старенької тiтки. Вона, волею долi, працювала в музеї прибиральницею. Попросила за племiнника, все чесно розказала. I я взяв його сторожем — тодi подiбних паталогiчних проявiв у нього не було. Слухаєте?

— Куди ж я подiнуся.

— Степанова тiтка померла пiвтора роки тому. Вiдписала племiннику хату. Вiн мало з ким тут спiлкувався, жив вiдлюдно, на нього просто не звертали увагу. Звiсно, реєстрацiя в нього була, я допомiг, менi з моїм становищем це досить просто. А ось на облiку в психiатра Степан Притула не стояв. Я вирiшив не псувати людинi i без того зiпсоване життя. Ось i вся iсторiя.

— Зворушливо, — я брехала, до вчорашньої ночi мене б це дiйсно розчулило, але пiсля того, як Притула перший раз влупив обухом сокири в лобове скло моєї машини, всякi почуття в мене зникли. — Вiн цiкавився страшними казками?

— Вiн справдi почав цiкавитися iсторiєю. Менi здалося, подiбне захоплення може його якщо не виховати, то хоча б заспокоїти. У часи просвiтлiнь Степан виявляв неабиякi здiбностi, слухав i всотував почуте, наче губка.

— I одного разу почув легенду про Безголового?

— Так, — визнав Бондар. — Спочатку це була просто цiкавiсть. Потiм я почав помiчати за ним якiсь дивнi речi, а саме — певну патологiю стосовно цiєї легенди. Одного разу вiн навiть зiзнався, що гуляє вночi по руїнах маєтку, аби зустрiти дух полковника Ржеутського. Тепер вам почасти зрозумiлий мiй гнiв, коли я побачив проритий нелегальним способом хiд до пiдземелля: рано чи пiзно Степан може полiзти туди, i наробить собi лиха. Але це — все, Ларисо, справдi все. Ми всi в щоденних клопотах, я — не виняток. Забiгався, запрацювався, докторська, гранти, спонсори, те, се… Я повинен був придiляти Степановi бiльше уваги, тодi б цього не сталося. Ось приблизно так я говорив сьогоднi з батьками мiста. Хоча, чесно сказати, вони менi бiльше нагадують вiтчимiв iз мачухами…

— Значить, ваш сторож убивав, бо вважав себе привидом Вiтольда?

— Не виключено. За всiма ознаками — так, тiльки тепер уже нiхто цього не дiзнається. Що творилося в його головi — поняття не маю.

— Ще одне — Вiктор Потурай, цей бiзнесмен, знав Степана особисто?

— Теж менi ще дружна компанiя: пiдприємець i божевiльний! Вiктор знав музейного сторожа в обличчя i знав, як його звуть. Ви, мабуть, знаєте, що Потурай давав на розвиток музею невеличкi кошти?

— Чула. Притула вмiв водити машину?

— Чого це раптом? Вiн на велосипедi їздити не вмiв… Його б нiхто не вчив, нiхто нiколи не дав би прав. А чому…

— Так просто, — я витримала паузу. — Не знаю, яку роль вiдвести в цiй iсторiї вам, Анатолiю, але менi здається, ви мусили повести себе iнакше вже пiсля першого випадку. Може, вдалося б уникнути того, що маємо тепер. У вас будуть ще неприємностi?

— Тепер — довго, — знову зiтхнув Бондар. — Дай Боже, аби моя роль в долi нещасного Степана не згадувалася журналiстами. Хоча вiд цього народцю нiчого доброго чекати не можна. У моїх дiях складу злочину нема.

— Ви могли попередити про сторожа, — я вперто гнула своє.

— Ну, давайте тепер уже не казати один одному, хто що мiг i хто чого не зробив. Ларисо, ви змученi, я втомлений. Давайте, нехай цей день, а разом iз ним цей кошмар завершиться, га?

— Стосовно дня — давайте, добранiч. А ось за кошмари я не вiдповiдаю. Для мене вiн не закiнчиться нiколи.

— Для мене — тепер уже теж, — сумно визнав Бондар i поклав трубку.

Щойно я поклала свою, як почула — у вiконне скло щось шкребеться.

Мене раптово стиснули лещата холодного жаху, та, побачивши за вiкном бриту голову Жихаря, сплюнула, вимкнула свiтло в кабiнетi й пiшла вiдчиняти.

Стас завалився з виглядом шахтаря, котрий щойно виконав кiлька денних норм. Ковзнувши по менi вiдстороненим поглядом, пройшов на кухню, мовчки кивнув, припрошуючи сiсти навпроти.

— Там свiтилося. Єдине свiтле вiкно в хатi. Постукав, — сьогоднi вiн явно скупився на слова.

— Щось сталося?

— Не знаю. Ти як?

— Краще. Стас, дякую i…

— Почекай дякувати, — вiн скинув куртку, витер долонею спiтнiлого лоба. Для чогось витягнув з кобури i поклав перед собою на стiл пiстолет, табельний «Макаров». — Давай помiзкуємо, будити нам Антонiвну чи хай спить поки.

Менi не подобався його вигляд. Ще менше подобався його тон.

— Що таке? Я ж бачу…

— Ти поки нiчого не бачиш. А я дещо бачив, Ларо, — пауза. — Коротше, не повiсився Стьопа. Убили його.

Приїхали.

19 вересня, вівторок

ВIЙСЬКОВА НАРАДА

Для капiтана мiлiцiї Стаса Жихаря цей день скiнчився звiльненням iз органiв.

Його нiхто не виганяв, але не надто i просили залишатися. Розбивши собi

1 ... 40 41 42 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенда про безголового», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Легенда про безголового"