Читати книгу - "Заклятий козак"

- А дуже вже посивів Васюта… Та не одним вже куренем і верховодив він… Добрий козак - козарлюга… Та так його і вся Січ величає «дядько-козарлюго»…

Згадалась Сіркові і та «улиця» в Мерехві, де він розказував про Жовті Води, а потім помінялись хрестами з Юхимком Яворницьким.

- Гай-гай! Як давно се було!.. Тоді мати покійна, нехай царствують, показували мені те решето з-під гусенят, у котрому замість колиски вони мене колихали… А тепер, бач, з решета он куди я вискочив! Сина старого Хмеля на гетьманство садовлю… О, доле людськая!

Тимчасом табір заворушився. Де-не-де коло наметів, поза возами, козаки порозкладали огонь і у великих казанах варили собі куліш. Із наметів стала виходити й старшина.

Вийшли із свого цяцькованого намету і посланці польського короля - Прокіп Верещака, Сулима і другі.

- От дивись, Юхиме, - треті півні прокинулись, зараз кукуріку закричать, - моргнув сивим вусом, показуючи на них, Васюта Макогін,

- Які півні, дядьку? - спитав Яворницький.

- Та он Верещака Прокіп, бачиш? З закрученими по-польськи «вонсами» та той білястий та гнучкий, як батіг з клоча Сулима… Вони, бач, блазні Виговського… Король «нобілітував» їх шляхтою, і от вони привезли до нашого пана отамана і до Хмельниченка «гадяцькі пакти».

- Та хто ж вони самі?

- Були нашими, як москалі кажуть, «хахлами», а тепер помазані лядським миром і стали ляхами. Се такі, про котрих в писанії сказано: «Діду! Село горить». - «Я торбу беру - на друге йду».

- Що ж то за пакти «гадяцькі», що вони привезли до пана Сірка?

- Е! Се така цяця, що й не вимовиш: від сих «гадяцьких пактів» Виговський Івашко вже не Івашко, а - «ми, з Божої ласки, Іоан І, великий князь княжества київського і українського»… Он що! «Великий князь»!

- А Верещака в його буде «великим дурнем»?

- Звісно… Адже ж сказано: дурневі і Бог не противиться.

- А я чув, що дурень і в Києві не купить розуму.

- Еге! То в Києві, а у Варшаві розум продають по злотому фунт. А! Бачиш, Юхиме? Про вовка промовка, а вовк у хату… Треті «нобілітовані» півні якраз до нас прямують.

І справді: Верещака і Сулима підходили до наших запорожців.

- Вітам почцівего пана отамана, - привітався Верещака.

- Здоров був, пане Прокопе, - пробубонів «козарлюга-дядько», - ти вже, кажуть, такий великий пан став, що тебе й рогачем у піч не посадиш.

- Хе-хе! - засміявся Верещака. - Пан отаман все жартує… Єго милість пан круль, нобілітуючи мене, назначив на уряд коморного чернігівського.

- Радий за тебе, пане коморний… Себто як сказано: сягай, цигане, через крупи до пшона.

- Хе-хе! Пан Васюта все приказками… А як ви тут повертаєтесь, як ся має єго милість, пан кошовий Сірко?

- Повергаємось, як шевці перед кравцями, по писанію: не рада коза торгу, а кури весіллю, але мусять… Ану, пане коморний, і ти, пане Сулима, станьте лишень проти сонця, - весело моргнув вусом «козарлюга».

- А на що, пане отамане курінний? - спитали, дивуючись, Верещака і Сулима.

- Та станьте, будь ласка… Кажуть, що вас зробили шляхтою, як ото роблять діти із хворосту коників?

- То правда, - згорда промовив Сулима, - найясніший пан круль нобілітовав нас шляхтою.

- І на вас не гавкають собаки?

І Верещака, і Сулима засміялись.

Та ну-бо, Прокопе, будь ласка, стань проти сонця, - не переставав «козарлюга».

- Та на що тобі? От упився як оса!

- Як на що? Люди таке кажуть, що я й віри не йму.

- А що таке? Про мене?

- Та про тебе ж і про других… Кажуть, що в тебе тінь стала довша, як тебе пошили у шляхту… Ну-бо, стань проти сонця - я подивлюсь.

Яворницький і другі козаки так і покотились…

- Пошили у… шляхту… От утяв!

Верещака і Сулима згорда накинули очима козаків і пішли до свого намета, бренькаючи шаблями.

- То-то! Кисле? - засміявся й сам «дядько». - Прийшла свиня до коня та й каже: «ось-бо жеребець я!» А кінь до неї: «і ніжки тоненькі, і ушеньки клапоушенькі, і шерсть не така, і сама як свиня»…

- Ідуть! Ідуть! -- почулись вигуки з табору. - Сам Виговський з старшиною.

З гори, від Чигирина, спускалась чимала купа людей. Усі були на конях. Попереду, виграваючи вороним конем, під багатим чапраком, їхав Виговський. Гетьманська булава здалека блищала на сонці дорогим камінням. На шапці так і горіло діамантове перо. Поруч з ним їхали полковники правобережної України і пани-ляхи найвищого кодла.

Тимчасом із козацького табору виїжджала кіньми немала купка, людей. Перед держав Сірко на мишастому, як колись у старого Хмеля, жеребцеві, я коло його боку на білому коні з довгою як у лебедя шиєю виступав Юрась, а поруч із ними полковники, курінні отамани, Брюховецький і друга старшина. Юрась за послідні роки після того, як ми бачили його у Чигирині з старим Хмелем, так і не дійшов до правдивого козака: безвусий, тоненький, щуплий на тіло, він здавався все таким же хлопчиком, як і перше, а поруч з широкоплечим вусатим Сірком - сказали б, що то переодягнена хлопчиком дівчинка.

Загули військові труби.

І та, і друга купа наближалась, і всі зійшли з коней. Віддавши чолом, обидві купи ще трохи зблизились. Виступивши трохи з своєї купи, Виговський коротко об’явив, що він мусить відчитати війську і українському народу «гадяцькі пакти» і постанову варшавського сейму про велике князівство Руське.

На високому помості, покритому голубою китайкою, стояв Сулима і читав… Васюта слухав:

«…щоб не було унії.

Митрополит руський, з чотирма руськими владиками, по арцибіскупі гнізнинськім має засідати в сенаті.

Гетьман Великого Князівства руського український має бути першим київським воєводою.

Воєвод і сенаторів вибирати не тільки з римлян, але й з русинів…»

- Із яких се римлян? - знов смикнув за рукав Брюховецького «козарлюга»…

- Із латинян - із ляхів.

- Так і моя кобила попаде в сенатори, бо вона ірже по-латинськи?

- Не жартуй, слухай!

«Церкви і монастирі з доходами їх, - читав Сулима, - привернути знов Русі… І Русь має мати свою академію, метрики, канцелярії і типографії, де би були і руські учителі.

Самоволю і проступки, заподіяні під час війни, пустити в амнестию, інакше мир буде