Читати книгу - "Ключ від Королівства"

— Стривайте, — сказала я розгублено. — Що ж це… Адже все одно — зрада. Виходить, я кидаю Королівство в дорозі. А що там попереду, ми ж не знаємо? Може, всі вони загинуть, тому що не буде поряд ще одного бойового посоха?

Принц і Ельвіра перезирнулися втретє.

— Ми знали, що ти відмовишся, — дуже сумно сказав принц. — Що волітимеш, можливо, померти в дорозі, але не кинеш Королівство Оберона… Тоді у нас до тебе остання пропозиція, точніше прохання. Якщо ти нам відмовиш, ми не образимося. Просто… ми тоді загинемо, напевно.

— Від чого?!

— Ми підемо туди через яр, — заговорила Ельвіра, і сяяння зірок матово відбилося на її білому обличчі. — Крізь туман… Будь ласка. Проведи нас трохи. Поглянь, чи відкритий шлях, чи нема небезпеки…

Я мимоволі глянула на башточку. Зараз, під зірками, вона здавалася майже поряд. Й палицею докинеш.

— Але ж король завтра однаково дізнається…

— …Що ти нам допомагала? А як він дізнається? Ніяк. Якщо ти сама йому не скажеш.

— Ні, він дізнається, що ви пішли…

— Тоді буде пізно нас повертати, — сказала Ельвіра з прихованим торжеством. — Ми будемо суверенним Королівством.

Я розгублено мовчала.

— Спершу король гніватиметься, — сказав принц. — А згодом, згодом усе вляжеться. Він сам зрозуміє власну неправоту. І коли через багато років він дізнається, що ти не допустила нашої загибелі в цьому яру, буде вдячний тобі.

— Вдячний, — підтвердила Ельвіра.

Я глянула тепер уже на яр. Туман… А що там, під туманом?

— Ні, хлопці-дівчата ми так не домовлялися, — сказала я охриплим голосом. — Брехати Оберонові…

— У чому брехати? Просто промовчати!

— Зрештою, ти не обіцяла не відходити від табору ні на крок? Чом би тобі не прогулятися під зорями? Чом би тобі при цьому не перевірити посохом можливу небезпеку? А ми просто випадково опинилися поряд… Адже ми за себе відповідаємо, а не ти за нас, — у Ельвіри заблищали очі.

Я глянула на неї — зовсім доросла… гарна… закохана. І принц поруч. Дивиться жалісливо, як собачка.

— Ми ж усе одно туди підемо! І якщо загинемо, як же ти далі житимеш? — запитав принц.

Я мовчала.

— Ми йдемо. — Принц поправив на плечі мішок. — Прощавай.

Вони озирнулися й попрямували в темряву.

— Стійте! — Мене пробирали дрижаки. — Добре… Годину можу вам виділити. Щонайбільше годину! Якщо там небезпека на дні, тоді відступаємо, ясно? І якщо ви мене зрадите, якщо розповісте Оберонові…

— Нізащо! — принц спалахнув. — Ліно… Приїжджай потім до нас у Королівство! От побачиш, я звелю поставити тобі пам’ятник!

Я фиркнула. Уявила собі цей пам’ятник біля входу до палацу: кам’яна, я стою в гордій позі з посохом, із набалдашника б’є фонтан…

Хай йому грець!

А класно було б!

Ніч стояла тиха-тиха. Тільки з деяких куренів долинало тихе хропіння. Табір, втомлений грозою, спав, і тільки Ланс…

— До речі, де Лане?

— Біля королівського шатра. Він дивиться в інший бік, не турбуйся. Та й узагалі, ти що, не маєш права погуляти?

Щодо права на такі прогулянки я дуже сумнівалася. Нічого, у будь-яку мить можна повернутися назад. Зрештою, я відмовилася від посади верховного мага, від негайного повернення додому… Я не зрадниця. Навпаки, можу собою пишатися.

Дорога до яру була непростою, проте й не дуже складною. Спускалися порожняком, тільки принц ніс на плечах дорожній мішок, у ньому щось неголосно дзвякало, мабуть, казанок. Я йшла попереду, дивилася нічним баченням, підказувала принцові й принцесі, куди краще ступати.

На межі туманної пелени зупинилася. Поводила посохом уперед-назад, праворуч-ліворуч… Начебто небезпеки не було. От тільки туман…

Він мені не подобався.

— Може, далі ви без мене? — запитала я й зашарілася. Виходило, ніби я посилаю беззахисних людей назустріч небезпеці.

— Тільки двадцять хвилин минуло, — сказав принц, цокаючи від вогкості зубами. — Ти ж нам годину обіцяла?

— Там що, нечисто? — запитала Ельвіра.

— Та як вам сказати, — я похитала головою. — Ланс сказав би… рівень зла не перевищує фоновий.

— Тоді йдемо?

— Давайте триматися одне за одного, — вирішила я. — І якщо щось трапиться, виконувати мої накази негайно!

Стискаючи однією рукою посох, а другою — долоню принца, я сміливо ступила в туман.

Він дійсно був, як густе молоко. Він піднявся мені до колін, потім по груди, потім по шию. Занурюючись з головою, я мимоволі затримала дихання і примружилася. Розплющила очі. Ура! Я бачила! Бачила в тумані! Правда, нечітко. Усе навколо було затягнуте серпанком, схожим на жовтуватий розплавлений парафін.

Дно яру було гладеньке, без западин, без гострого каміння. Я поводила посохом — рівень небезпеки не зріс. Обережно ступаючи по піску, перемішаному з опалою хвоєю, я повела принца (він нічого не бачив, витріщав сліпі очі) й Ельвіру (вона, здається, бачила краще, принаймні намагалася вдивлятися) на той берег.

Та тут зовсім недалеко.

Я доведу їх до протилежного боку яру і повернуся. І ще встигну поспати до ранку.

А якщо запитають, чому не розповіла вчасно про плани принца й принцеси, скажу чистісіньку правду. Адже я присягнулася мовчати, а клятва — це зобов’язання.

Ми все ще спускалися, а найнижче місце яру було вже зовсім поряд, тут, перед нами…

Сіпнувся посох у моїй руці, як чутлива вудка, що вловила клювання. Я повернула голову…

— Небезпечно! Назад! Назад!

Мало не викрутивши принцові руку, я кинулася схилом вгору. Він був важчим за мене, не міг зрозуміти, що відбувається, а тягнути його мені просто бракнуло сили. Я знову глянула на темне й каламутне, схоже чи то на потік пінявої води, чи то на величезний потяг, що наближався по дну яру. У нас був іще шанс відскочити з його дороги, коли Ельвіра раптом рвонулася вперед, на той бік, до своєї мрії, до нового Королівства. І потягнула принца за собою.

Рука принца висковзнула.

Не розуміючи, що роблю, я стрибнула за ними, обіперлася посохом об пісок і хвою, наставила набалдашник проти лавини, щосили намагаючись зупинити її…

Мене підхопило й понесло, ніби в потоці меду. Липке, тепле, туге, не стати на землю, не виплисти, не вирватися.

Поряд борсався принц.

Я бачила, як марно намагається вирватися з липкого повітря Ельвіра.

Одне добре — посох із рук я так і не випустила.

Розділ двадцятий

Самі

Якби ви впали в річку зі згущеним молоком…

Якби мільйони змій, виготовлених із несмачного желе на кондитерській фабриці, всі переплуталися й почали поволі звиватися…

Якби… Тобто ніякого задоволення в цьому не було.

У щільній струмуючій масі можна було дихати (насилу)