Читати книгу - "Київ — New York"

здавалося пронизливо блідим і млявим. Вона попросила мене не метушитися та просто побути поруч із нею. Я ліг скраю, обнявши її зі спини. Я гладив її руку, повторюючи, що все буде добре. І, клянусь, навіть уявити не міг, що все може закінчитися інакше. Хіба може собі уявити людина, що раптом не стане повітря або сонця? — Він запитально подивився на нас. — От і я не міг. Я говорив їй про те, що нам пора взяти тайм-аут. Поїхати на острови й пожити трохи в бунгало на березі. Або навіть вирушити в маленький круїз на яхті нашого сина. Я описував їй, як здорово було б заходити у крихітні гавані й вечеряти на заході в рибальських ресторанчиках. Вона мовчала. Напевно, тому, що кожне коливання повітря всередині неї відлунювало болем. А я, дурень, намагаючись відвернути її увагу, будував плани: що подарувати на шістнадцяти-річчя нашої онучки. Ми збиралися відзначати його через місяць, розмірковуючи, яка з нових суконь гардероба моєї Марі була б доречною. Я всміхався, кажучи їй, що навряд чи хто-небудь зможе повірити, що вона — бабуся цієї юної красуні. Але знайте, при цьому я був чесним із самим собою. Вона і на маму навряд чи скидалася. Радше на досить молоду тітоньку. Час не мав над красою Марі жодної влади. Незважаючи на те, як стрімко мчать роки, вона залишалася настільки прекрасною, що всі чоловіки, які траплялися їй на шляху, проводжали її захопленими поглядами. Я ніколи не втомлювався милуватися нею. Часом мені навіть здавалося, що вона заслуговує більш гідного супутника життя. Вона завжди сміялася, коли я озвучував ці припущення, повторюючи, що навряд чи комусь ще вдасться розгледіти в ній цю красу і що в усьому винна моя короткозорість. — Джо всміхнувся своїм спогадам. І трохи помовчавши, вів далі: — Коли буря трохи вщухла, а вітер припинив гудіти в димоході, вона перекинулася на спину. Її дихання стало легким, майже непомітним. Обличчя посвітлішало, немов чола торкнувся ангел. На мить мені навіть здалося, що біда вже позаду. Але вона взяла мою руку, торкнувшись губами зап’ястя, і насилу промовила: «До побачення, Джо. Я чекатиму тебе». А потім заплющила очі.

Містер Діккенс без жодного збентеження витер сльози. Трохи заспокоївшись, він повів далі:

— Я навіть не встиг нічого відповісти їй. — Він зітхнув.

— Я впевнена, вона відчувала вашу любов. — Мені хотілося підтримати старого Джо, але я не розуміла, як. На думку спадали лише банальні фрази.

— Спасибі, Алісо! Ви такі ласкаві до мене. Але я дедалі частіше згадую ту злощасну ніч, думаючи, як багато сил витратив на безглузду суєту, не спроможну запобігти неминучому. А міг просто лежати поруч, притискаючи її до себе ці останні хвилини. Замість того щоби відкидати реальність, говорячи про плани на майбутнє, якого ми вже не мали. Хтось згори вирішив, що її життя дійшло краю. І вже ніщо не могло втримати її зі мною поруч. Але й моє життя закінчилося. От тільки мене забули тут, між двома світами. І щодня я лаю себе за те, що не ловив короткі миті її останнього подиху. Я мав розповісти Марі, що коїться зі мною, коли я тримаю її руку, так явно чуючи її запах. Який я вдячний їй за ті роки щастя й затишку, що вона мені подарувала. Я кажу їй все це тепер. Бо знаю: вона чує мене, адже смерть безсила перед любов’ю. І якщо вона сказала, що чекатиме мене там, — він підняв свій зморщений вказівний палець, направивши його в небо, — отже, так воно і є. Я вірю їй. І ця думка зігріває мене, допомагаючи жити. Але я таки злий на неї. І саме тому я роздаю її картини. Це моя маленька помста Марі за те, що вона залишила мене самого. О, вона, звісно, захотіла б запобігти всьому, що відбувається зараз. Тоді нехай повернеться та стереже свої картини. Або нарешті забере мене звідси.

— Ви дуже кохали її? — Уражена його розповіддю, я скоріше констатувала факт, ніж питала.

— Не дуже точно підмічено, Аліса. — Він розсміявся. — Я й досі її люблю. Бо, хай би що трапилося, вона жива в моєму серці. Вона жива в моїх думках. Вона завжди зі мною. Я бажаю їй доброго ранку, щойно розплющую очі. І перед сном розповідаю, як минув день. Я приношу на її могилу нові книги тих авторів, яких вона любила, і читаю їй уголос. Я купую компакт-диски з її улюбленою музикою, складаючи їх у стосик на тумбочці при ліжку. Я й далі живу нашим життям, підкоряючись встановленим Марі законам. Але коли її образ воскресає в моїй свідомості, на очі навертаються сльози. Я шкодую про те, як мало часу було відведено нам, аби насолодитися одне одним, але знаю наперед: якщо існує безсмертя душі, то цей час нескінченний, бо вона завжди буде зі мною. У самісінькому центрі мого сонячного сплетіння. — Містер Діккенс постукав кулаком собі в груди.

— Ви довго були разом? — Джастін відклав убік столове приладдя.

— Понад шістдесят років. Але всі вони пролетіли, як одна мить.

— А як ви познайомилися? — Мені стало трохи сумно від того, що я ніколи не зможу побачити цю жінку.

— О, це було в сорок шостому році. — Покрите глибокими зморшками обличчя Джо Діккенса, здавалося, вирівнялося й посвітлішало. — Мені тоді щойно виповнилося двадцять два. А світ іще не міг отямитися після Другої світової війни. Хоч як намагалася Америка оминути цю бійню, але напад на Перл-Харбор сьомого грудня сорок першого року, коли ми втратили чималу частину нашої військової техніки й солдатів, змусив нас вступити до лав воюючих. Я був на фронті, тому кінець війни викликав у мені бурю емоцій.

Вашому поколінню складно уявити, який це був час. Ми заново будували життя на руїнах, на попелищі, на кістках убитих. І були наповнені воістину всесильним оптимізмом, який здобули завдяки тому, що зуміли вижити.