Читати книгу - "Шалена"

– А! Він спить! – каже Емілія, вітаючись зі мною по-італійськи: цьом у кожну щоку й обійми до хрускоту кісток. Емілія приємно пахне: лавандове мило? Я рада, що не забула напахтитися парфумами Бет.

– Добре, – кажу я, тепло всміхаючись очима, так, як робила це Бет, розмовляючи з нянею.

– А де ваша сестра, Алана?

О Боже. Серйозно? І чого це їй не байдуже?

– Алві змушена була повернутися додому, в Лондон, – кажу я. – Якісь проблеми на роботі. В неї дуже відповідальна посада. Вона очолює відділ поетів у літературному додатку «Таймс».

– Капучино? – питаю я.

– Я приготую, signora, – каже вона, всміхаючись.

Кофеїн мені взагалі-то не потрібен. Я вся й без того аж гуду, бадьора й збуджена. Я й забула, що в мене похмілля. А такого ніколи не буває. Часом моє похмілля триває по два-три дні. Інколи – чотири. Одного разу я провела цілий тиждень у лікарні. Емілія порається із срібним горщичком та пакетом кавових зерен. Я не відводжу від неї очей. Якщо вона буде зайнята, я мушу вміти приготувати каву на власній кухні. Тут немає «Нескафе» в гранулах та чайника. Я не розібралася би, з чого починати.

Емілія ставить маленький сріблястий прилад на поличку та розбирає його. В нижню частину вона набирає води з фільтру. Потім в інший прилад вона засипає шоколадно-коричневі кавові зерна та натискає на кнопку. Чути заглушливе ревіння й запаморочливий запах свіжозмеленої кави. Мій рот наповнюється слиною. Вона набирає повну ложку дрібно помеленої кави й кладе в ту сріблясту штуку. Я запам’ятовую, де Емілія тримає сірники, на випадок, якщо вони мені знадобляться: вони на маленькій порцеляновій тарілочці ліворуч від плити.

– Due minuti, – каже вона.

Думаю, це означає «дві хвилини».

– Молока хочете? – питає вона.

Я киваю. Сріблястий прилад булькотить. Емілія наливає сантиметр кави в мікроскопічне горня й додає столову ложку обробленого парою молока. І це все? Від цього мене не вставить. Я звикла до каністр зі «Старбакса» – двох літрів рідини у відерці з карамельною завитушкою. Ця чашка розміром із наперсток.

– Дякую, – кажу я.

Чудово. Роблю ковток. Святі небеса. Все одно що кислоту пити.

– Уф! Мені знадобиться цукор, – кажу я.

Вона дивиться на мене так, ніби я щойно прилетіла з іншої планети.

– Але, signora, mi dispiace! Ви завжди говорили, що цукор – це зло.

– Так. Ну що ж, я передумала.

Вкидаю дві ложки, які перебивають гіркоту. Вона дивно дивиться на мене, схиливши голову набік. Гммм, Еміліє. З тобою треба бути обережнішою. Якби це були події роману, сама вона викрила б мене. В детективних романах завжди саме персонал точно знає, що відбувається: лакеї, служниці, няні чи покоївки. Відсувають завіси. Підслуховують під дверима. Вони – очі та вуха маєтку. Жоден скандал не проходить повз них. Жоден секрет. Так, я мушу бути обережніша з нею.

– А де Амброджо? – питаю я.

– Плаває, – каже вона.

Я визираю на басейн крізь вікно. Спокійний, як ставок біля млина.

– В морі.

А, точно. Я й забула про море. І що мені робити тепер? Мені треба зняти нервове напруження. Я веселкова пружинка нагорі сходів. Може, мені варто прогулятися, зорієнтуватися на місцевості? Попрактикуватися в носінні нових туфель?

– Думаю, я прогуляюся… до амфітеатру! – кажу я.

Бет ходила туди. Її це надихало. І можливо, там буде той охоронець. Він може кинути якесь світло на те, що відбувалося з Бет.

– Побачимось.

Я нахиляюся та цілую Ерні. Його маленька щічка тепла та м’яка. Виходжу з кухні до передпокою. Я майже опанувала ці платформи. Та раптом я згадую: мені треба зробити один міжнародний дзвінок. О Боже. Це буде непросто. Мені доведеться її розбудити: в Сіднеї зараз ніч. Найменше в житті мені зараз хочеться говорити з мамою.

– У якому сенсі «вона пішла»?

– У сенсі «померла», мамо. Мені шкода.

Запала напружена тиша. Я притискаю слухавку ближче до голови й накручую спіральний дріт на пальці.

– Агов!

– Бет! Бет! Зв’язок переривається, люба. Я не почула, що ти сказала.

Я глибоко вдихаю. Це справжні тортури. Я не говорила з мамою багато місяців. Чи, можливо, рік. Зазвичай я уникаю телефонних розмов із нею, хоча, коли я телефоную, вона не підіймає слухавки. Вона не вміє користуватись електронною поштою. Вона не знає, що існують «Фейсбук» та «Твіттер». Одного разу я отримала листівку з Айєрс-Рок, але то було в грудні 2009-го. Мене пересмикує від її гугнявої австралійської вимови. Усе, що вона каже, звучить як питання. У кінці кожної фрази інтонація злітає вгору. Це як мати за родича когось із акторського складу «Сусідів» – Медж Бішоп, наприклад, чи когось іще. Цікаво, вона ще досі в серіалі?

– Мамо, я кажу про Алві, – повільно вимовляю я, наче говорю зі складною дитиною. – Стався нещасний випадок. Вона померла. Як дронт[66].

Тиша на лінії триває близько хвилини. Я починаю думати, що зв’язок перервався.

– Агооооооооооооов, – кажу я. – Мамо?

– О Господи… Хто помер?

Хай йому грець.

– Ал-ві-на. – Я зітхаю.

– О, зрозуміло, – нарешті каже вона.

Навіть на іншому кінці світу я відчуваю її полегшення. Боже мій. Я знала! Це правда. Вона завжди ненавиділа бідну Алві. Чим я це заслужила? Це так несправедливо. Їй навіть не сумно. Навряд чи вона хоча б засмутилась. Я зморгую сльози.

– Похорон сьогодні, тож ти, напевне, не встигнеш. Точно не встигнеш прилетіти.

– Як це сталося? – питає моя мама, говорячи одночасно зі мною. Вона видається сумнішою, що мені приємно чути, та розпачем це все ж не назвеш.

– Вона випадково впала в басейн. Вона була п’яна, – кажу я. Це звучить як майже те, що треба. Алві завжди любила вихилити чарочку. Чи дві. Чи три. Їй подобалося напиватися до непритомності, поки світ не ставав кращим. А потім випити трохи ще. І ще. І ще. І не пам’ятати, як вона дісталася додому. А іноді (часто) зовсім не потрапляти додому. (Прокидалася я не в ліжку, а в коридорах, канавах, кущах, на сходах, у ліфтах, в автобусах і ставках.)

– П’яна, – повторює мама. – В басейн. Зрозуміло.

Тепер її голос видається дуже далеким, ніби відстань між нами більша, ніж відстань до Південної півкулі, ніж відстань до Юпітера чи Марса.

– Алвіна в своєму репертуарі. І чому я не дивуюсь. Вона завжди була…

– Як я вже сказала, – перебиваю я її, – похорон сьогодні…

Я розкручую дріт між пальцями, поки він не випрямляється й не розтягується, як зашморг під вагою шибеника. Вона не