Читати книгу - "Шалена"

– Я куплю квитки.

Чорт.

– Ні, мамо, не варто тобі приїздити. – Мій голос зривається, я намагаюся його опанувати. – Вчасно ти не встигнеш, та й у будь-якому разі ти не зможеш нічим зарадити.

Зависає пауза – мама обмірковує мої слова. Я затамовую дух. Я відчуваю, як шурхотять коліщатка її мізків. Довга дорога. Купа грошей. І це ж усього лише Алвіна, а не Бет.

«Мамо, будь ласка, не прилітай», – мовчки благаю я. Не треба, чорт забирай, прилітати.

– Я не розумію, люба, а що, похорон не можна відкласти?

– Тут так не робиться. Все має відбутися сьогодні. Це пов’язано з якимись католицькими звичаями. Ти, очевидно, пропустиш похорон. Мені шкода, – кажу я, вприскуючи в свої інтонації виважену кількість суму. Мені б хотілося, щоб ця розмова вже закінчилась. Якби померла Бет, вона прилетіла б без жодних запитань. Якби померла Бет, вона сіла б на найближчий рейс. Краще мені покласти слухавку. Може, варто вже завершити виклик?

– Ну, – каже вона, обмірковуючи все. – Якщо ти так кажеш, люба. Звісно, мені слід бути там. Та я дуже зайнята з цим ярмарком солодощів у церкві… і це ганьба – пропустити похорон власної доньки.

– Гммм.

А їй що, хіба не байдуже? Аж не віриться. Та вона ж практично танцює, ні, витанцьовує тверк на моїй могилі.

– Мені шкода, що я не можу приїхати й підтримати тебе… ти як?

– Усе гаразд, – кажу я. – Тобто, ну, ясна річ, що всі ми шоковані.

– Ну звісно, – каже вона. – Це прозвучить жахливо, Бет, але я так рада, що це була не ти.

О Боже мій, ну не треба цього знову. Більше я не витримаю. Спершу Амброджо, а тепер і рідна мама. Я боляче кусаю свій кулак. Мама принаймні не планувала мене вбивати. Ну якщо тільки їй теж не було відведено ролі в плані Амброджо. Я не довіряю Амброджо. Не довіряю власній матері. Я скрегочу зубами й затамовую дух. Тримайся, Алвіно, ну ж бо. Давай!

Ми закінчуємо розмову – саме цього я й хотіла. Моя мати не приїде, мій план може прокатити. Проте якусь частину мене охопила скажена лють. Її навіть вмовляти особливо не довелося. Як вона може не приїхати на мій похорон? Ярмарок солодощів у церкві? Та кому яка різниця? Це підтверджує підозри, які були в мене все життя: моя мама ніколи не любила Алвіну. Від самого початку все було лише для Бет. Вона завжди вважала, що ми Джекіл і Гайд. Я навідріз відмовляюся плакати. Відсьогодні мама померла для мене.

У кутку кімнати на лискучому дерев’яному столику стоїть антикварна ваза. Вона розфарбована вручну: синє тло, білі квіти, вигадливий візерунок по краєчку. Я обережно беру її двома руками й випускаю на мозаїчну підлогу.

Вона розбивається вдрузки.

До театру всього кілька хвилин пішки, та я шкодую, що не викликала таксі. Повітря гаряче, ніби в пічі. Занадто спекотно, щоб рухатись. Я збиваю пилюку на пересохлій землі й намагаюся йти як Бет: підборіддя вгору, плечі назад, спокійно та впевнено. На відміну від вівторка, коли тут був натовп невдало вдягнених туристів, зараз у амфітеатрі майже нікого немає. Він похмурий, самотній, майже закинутий. Я підходжу до двох туристів у черзі й намагаюся загубитися серед людей. Не виходить: я надто розодягнута. Чи, може, це все через льодяниково-жовтий? Я вже хочу насупитися й спопелити їх поглядом, аж раптом пригадую, що я Бет. Намагаюся всміхнутися найсолодшою усмішкою, мовляв, привітики всім. Вона їх чомусь лякає. Вони повертаються до мене спиною та шепочуться.

Море гидкого зеленуватого кольору. Дно, наче синці, поцяткували клубки водоростей. Сонячне сяйво відбивається від води й обпікає сітківку. Небо нестерпно блакитне.

– Елізабетта! Елізабетта!

До мене підбігає чоловік і, задиханий, стає поряд у кінець черги. У нього блідо-блакитні очі та скуйовджене біляве волосся – нетипово для сицилійця. Це, певно, той охоронець, якого ми бачили вчора. Він в уніформі. Точно, це той самий.

– Елізабетто? Це ти? Чи ви… інша сестра?

Наші погляди зустрічаються. Я замислююсь. Відводжу очі.

– Це я, Елізабет, – кажу я.

– Так, звісно, все гаразд?

– Атож, – кажу я. – А ти як?

Як його звуть? Бет мені так і не сказала. А зараз я не можу його спитати. Було б добре, якби в нього був бейджик з іменем.

– Bene, bene. А де твоя сестра? – питає він, широко всміхаючись. Він дивиться мені через плече, видивляючись мою близнючку, шукаючи безкоштовної розваги.

– О, Алвіна поїхала додому, – кажу я, вдаючи невимушеність. Раптом мені аж надто спекотно. Руки стають липкими. Я витираю їх об яскраво-жовту сукню Бет. Хотіла б я зараз випити.

Він насуплюється.

– Вже? Але ж вона щойно приїхала.

– Так, дійсно. Але на роботі проблеми…

Він вивчає моє обличчя. Я дивлюся на свої туфлі. Вдаю, що позіхаю, і схрещую руки, відволікаюся на афішу «Набукко».

– То… з тобою… справді все гаразд? Ти ж начебто збиралася вчора поїхати.

Я дивлюся туди, де він торкається моєї руки: обкусані нігті, електронний годинник. Я не хочу, щоб він мене торкався. Хто його знає, де він був.

– Усе гаразд, – кажу я, відступаючи.

Вийди з мого особистого простору. Чого він так хвилюється? Що йому відомо про цей так званий план?

– Ти ж Елізабетта, чи не так? – каже він.

Його голос зривається. Його погляд ковзає моїм тілом, з голови до ніг. Дихай, Алві, дихай. Усе добре. Ти вдягнута саме так, як і належить Бет. Більшої схожості годі й намагатися досягнути. То чому я тремчу? Чому моїми грудьми скочується крапелька поту? Чому серце моє так голосно гупає у вухах? Чорт, сподіваюся, йому цього не чути.

– Так, це я. Я ж уже казала. Алві мусила повернутися додому.

О Господи, в чому річ? Не треба мені було йти сюди. Це було помилкою.

Він зітхає та струшує золотавим волоссям. Раптом він видається схвильованим. Він простягає руки до моєї шиї й міцно мене обіймає. Я відчуваю запах його гелю для укладки волосся. То він його вкладав? Певно, ця зачіска називається «Щойно з ліжка». Я стою, задубіла, наче мрець: мені не подобається, коли мене обіймають незнайомці. Але постривайте, він же не незнайомець. Я маю бути Бет, ми ж начебто друзі. Очевидно, я розповіла йому все. Очевидно, йому відомі подробиці плану. Тож я теж його обіймаю. Треба з’ясувати, що йому відомо. Я вирішую ризикнути.

– Я мала полетіти вчора ввечері, – (здається) кажу я, відпускаючи руки.