Читати книгу - "Наречена Шульца"

була найбільша помилка. Але як помилка? Чия? Адже не його. Він переконаний у своїх малюнках. У їхній цінності. Й оригінальності. Їхній непроминальній красі. Знає, що колись вони будуть у найкращих галереях і найбільших музеях. Може, навіть у Луврі? Так — саме там. І екскурсії з усього світу будуть захоплюватися малим дрогобицьким генієм, його уявою, його лінією — усім. І за малесенький ескіз платитимуть не тільки „1600”, і не лише франків, але й доларів, юанів, шекелів, чи кому там що до вподоби… І не будуть постійно стогнати, що все мусить бути підписане французькою…

Малюнки Бруно Шульца

Він, Бруно, знає про це. Тільки нікому не може сказати. Бо приймуть його за ще більшого дивака. Міг би сказати Юні, але Юни вже немає біля нього.

Мабуть, помилкою був цей Париж. Насправді це самовдоволене, сите місто викликало у нього відразу. „Немає нічого нестерпнішого, ніж дурні, яким таланить”. Хто це сказав? Здається, Ціцерон. Ні, він не тут повинен почати. Не Парижеві присвятити свою канапу.

Може, треба було спробувати деінде. Скажімо, ближче — у Відні? У країні Шіле[124], Кокошки[125], улюбленого Кубіна? Ближчих до його чуттєвої понурості, ніж фривольні французи? Спробує по дорозі, з ходу? Можливо, хоч, зрештою, й Відень…

Повернення було невимовним полегшенням. Знову трасою, що оминала Німеччину. Щоразу небезпечнішу для євреїв. Уже відкрито, зі схваленням законів і всієї могутності держави Гітлера. Міг собі Бруно виходити з єврейської громади, могла собі Юна переходити на католицизм. Згідно з Нюрнберзькими законами, обов'язковими з другого боку долини, якою їхав потяг, вони все одно були лише євреями, та ще й — у майже урядовій термінології — паршивими. Та й Відень, його колишній Відень, у якому як студент він провів багато місяців. Як і Берлін, вже тепер коричневий! А точніше червоний, бо ці націонал-соціалістичні знамена, що обліплюють увесь двірець, — вони відверто криваво-червоні. Того кольору, який він колись так прославляв у „Цинамонових крамницях”. Свастика на свастиці. А ці його улюбленці — вони ж усі євреї, визнавці дегенеративного мистецтва, чужого національному духові, не кажучи вже про тіло…

Зупинку Відень пересидів, зачинений у купе, намагаючись не виглядати з вікна. Залишається, мабуть, хіба що Америка, де є все, всі кольори веселки — не лише ті, обрані диктаторами. Всі, то, може, і його?

Але Америка далеко, так далеко, що практично ніде. Морем, океаном два місяці подорожі. Мордація нечувана. Щоправда, він колись плив кораблем до Стокгольма, але хіба це порівняння.

І як тут знову не мріяти про Дрогобич. Повернувся, зітхнув із полегшенням. Тут нічого не було жорстоке й вороже. Тут все було зрозуміле й безпечне. Квітли айстри й петунії. От лише новини зі світу постійно були погані. Гітлер не збирався зупинятися, з піною на губах горлав про єврейську змову, яку треба вирвати з корінням. А в московських процесах інші „змовники” — перш ніж стати під стінкою або впасти з кулею у потилиці — каялися у всіх гріхах світу й прославляли ката Сталіна. Траплялися такі дні, коли газети неможливо було читати. Тоді навіть думка про те, що невдовзі розпочнеться шкільний рік, не здавалася такою жахливою, як раніше. А якщо його хтось запитає, як усе було, то він має про що розповісти.

Але кому розповість про те, як був запрошений у гості десь посередині його перебування? Може, це було в кабаре „Казанова” на Монмартрі, куди взяв його із собою Жорж Розенберґ[126], брат Марії, піаністки? Хто, де — неважливо. Що їли, хто був героєм — тим більше неважливо. Важливо, що були там прекрасні, ніби з іншого світу, жінки. О, інші, іншого ґатунку, ніж ті парижанки з вулиці, якими він раніше так захоплювався. Нафарбовані, з таким тяжким макіяжем, що часом можна було засумніватися, чи вони дихають і чи вони взагалі справжні. Одягнені в елеґантні й водночас непристойні сукні.

Як ось сусідка зліва. Тут оголене стегно, а тут — аж до соска — груди. Ці груди легко рухалися, тож таки були живі! І ніжки в розкішних черевичках зі зміїної шкіри. Саме таких, як він любив. Це було наче картина, наче живопис, наче з'їзд моделей Модільяні й Деґа разом узятих. Не запитав, хто це. Принцеса чи відома модель. Бо раптом відповідь була б небажаною.

Показав на цю найближчу лялечку з оголеними грудьми і запитав сусіда справа — може, це був Розенберґ, а може, хтось зовсім інший, хто трохи розумів німецьку: можна доторкнутися до цієї пані? Той щось відповів, а коли побачив спантеличене обличчя Бруно, показав на пальцях: двісті. За двісті франків — маєте все. Повний сервіс.