Читати книгу - "Наречена Шульца"

Після повернення написав із полегшенням: „Я вже знову вдома, замкнений у малому й безпечному колі дрогобицького горизонту. Розпочинаю шкільну працю…” І далі знову про дива провінції. Про цілющий ґрунт і гніздо, мітологічну батьківщину, внутрішній пульс якої він освоїв і приручив.

Він не потребував іншого Джерела. Лише тут міг чекати на свого Месію.

Сестрі привіз у подарунок комплект рушників з Галері Лафаєт[127].

Удома застав новину, що пан Бруно Шульц отримав Золотий Лавр Польської академії літератури[128] за заслуги в галузі письменства. Велика честь, хоч трохи шкода, що лавр лише називався золотим… А премія „Літературних новин”, попри рекомендації Тувіма, Слонімського, Налковської та Новачинського, цього року знову втекла йому з-під носа… Добре, що він хоч не розраховував на неї. Хоча в глибині душі визнавав, що хотів би „взяти цю премію”, бо вона є „містком до виходу за межі польської мови”.

Але „зате” тепер у реєстрі дрогобицьких учителів гордо звучало:

„Шульц Бруно, професор, нагороджений Золотим Лавром ПАЛ”.

Ще недавно він бідкався, що не розуміє „духу часів”. Але тієї осені неможливо було не зрозуміти. Як тут чим-небудь радіти — нагородами, рецензіями, квітучими гортензіями, якщо світ так жахливо спаршивів і, здається, — безповоротно. Зі сходу віяло морозом сибірських концтаборів, із заходу — пеклом спалених книжок і синагог.

Особливо новини з Німеччини, батьківщини його найважливіших, улюблених письменників, були жахливими. І їх не можна було оминути жодною безпечною трасою. Тож він тим більше не шкодував, що побував у Парижі. Тепер уже б не відважився на таку подорож. Але інших надій ще не втрачав. На початку листопада Бруно підготував особливу посилку для Томаса Манна. У ній була новела „Die Heimkehr”, спеціально написана німецькою, оздоблена оригінальними малюнками, та майже любовний, як це характерно для Бруно, лист до автора „Зачарованої гори”. І, звісно, багато надій. „Адже, якщо…” Він власноруч усе запакував і з тремтливим серцем відніс на пошту. (Дехто каже, що передав через посильного, і, може, це була помилка. Але було це саме тоді.) А через кілька днів світ дізнався про Кришталеву ніч[129].

Німеччина, нова Німеччина, щоби помститися за дипломата, застреленого в Парижі єврейським студентом, накинулася на всіх своїх єврейських громадян. З палицями, камінням, кулаками й черевиками. Кров перемішалася з уламками скла з вікон і крамничних вітрин, на яких перед тим з’явилися великі написи „Jude”. Вперше державна влада організувала такий масштабний єврейський погром. До акції підключили не лише бандитські угруповання, але й одягнених у форму бійців SA і SS. Загинуло близько ста осіб, понад двадцять тисяч ув’язнено в концтаборах, осквернено всі єврейські цвинтарі й більшість синагог. Та ще й на громади накладено контрибуцію в розмірі мільярда марок на відшкодування втрат німецької держави…

Держава, наче ґанґстер, нападає на мирних громадян, та ще й вимагає викупу від єврейської спільноти… Ніч німецької ганьби, день побитого єврейського скла. Скла з вікон помешкань та фірм, які, згідно з Нюрнберзькими лжезаконами, належали „недолюдам”. Бруно без зайвих зусиль міг собі це уявити. Пророчі здібності, чутливість до кольору, до атмосфери лиха його ніколи не покидали. Однак він не міг припустити, що такі ж події чекають його улюблений Дрогобич. Навіть за всієї яскравості дотеперішніх „досягнень Гітлера…”

Також само собою напрошувалося питання: а що на все це його дорогий Томас Манн? Чи це правда, що він виїхав, емігрував, переїхав до Швейцарії? А якщо так, то чи встиг отримати посилку з „Die Heimkehr”? А може, вона з написом „Jude” опинилася десь на смітнику Deutsche Post? Мовчання письменника говорило радше про цю другу версію. Бо третьої, що великі письменники мають час на твори лише одного ґатунку — свої власні, — Бруно волів не брати до уваги.