Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

– Це ви, діду Карпе, тут сидите, чи мені здається? – питав Григорій тижнів за три після того, як у місто зайшли німці. Придивлявся до діда, навіть помітив, як той, перш ніж підняти голову, від несподіванки аж здригнувся.

– Як бачиш, – почав старий виправдовуватись, бо перед ним стояв не просто Гришка Савон, а комендант Цареборисова та залізниці. – Стомився та й присів тут на хвилину, – видно, не готовий був до зустрічі, тож на ходу вигадував. – Потім сподобалося серед людей бути, от і засидівся, – старий то піднімав голову, то знову її опускав, бо навіть він не витримував пильного погляду свого підопічного. – А це вже збирався додому, – не хотілось зізнаватися, що ж насправді він тут робить.

– Так-так, – Григорій клацав перед ним підборами.

– А що вам треба, господін поручік? – почав і Карпо йому підігрувати.

– Йду оце і думаю: де б його чоботи почистити? – а сонячні промені аж плигають у його очах.

– То в чому ж справа? Ставте ногу, і за хвилину як новенькі будуть, – одразу заметушився їх натирати, бо все у нього було під рукою. – То, може, я тут щодня сидітиму, аби ви в таких блискучих ходили? – складав своє нехитре знаряддя назад у невелику торбину. – До мене можна і три рази на день підійти, – просторікував та поглядав на Гриця, аби здогадатися, чи він не перестарався. – Свої гривні назад забери, – гордо кивнув на низенький пеньок, на якому сьогодні чиї тільки ноги не стояли. – Усе одно на них зараз нічого не купиш, бо ніхто нічого не продає. Ось Петро вранці привіз на базар молоко та сир, але і йому продати не вдалося. Німецька варта тут як тут – усе конфіскувала, щоправда, обіцяла колись розплатитися. Та, мабуть, не заплатить, бо після обіду від діда Соломона молоде теля тягла. Видно, зголодніли за війну наші спасителі, тепер наїстися ніяк не можуть. У Києві, кажуть, смажені поросятка та ковбаси просто на базарі їдять, але не забирають, а за гроші купують. І скільки того часу від Києва до Ізюма – а вже так їм віддай. У той час, як на своє, може, і скромне жалування щодня додому посилки з хлібом та салом відправляють. Наші ж люди сьогодні останнє віддають, повіривши, що німець не одурить, – про свої підозри він поки що не хотів говорити. – Я теж не проти підзаробити: три ящички збив та в Петрову крамницю відніс, нехай шлють, а мені кожна копійка не зайва. Там німці мирні й добрі, а вже як вулицями підуть, то й про контрибуцію говорять, бо ті норми здачі продуктів, які вони встановили, для наших бідних людей завеликі. Якщо так і далі буде, за місяць-другий від червоних грабіжників їх можна буде відрізнити лише за мовою та одежею. А вартові на конях уже весь повіт об’їхали, мапу зробили, заодно видивились, що у кого є, і, здається, задоволені, що й завтра тут не пропадуть.

– І як ви до такого додумалися? – що Карпо не говорив, а Григорій і слухати не хотів ні про німців, ні про червоних. Його цікавив лише геніальний план старого запорожця – як швидко отримати правдиву інформацію. – І що вас змусило, згорбившись, просидіти на вокзалі цілий день? – він давно все зрозумів, просто хотів, щоб той сам сказав.

– Як не є, а я все-таки солдат, – Карпо навіть спину вирівняв. – Хоч і дуже старий, але в такий час не можу сидіти вдома і щодня гадати: що воно робиться та чим закінчиться? От і вирішив допомогу нашій армії надавати, гостям також, – кивнув на двох фріців, які повз них проходили. – Ти ж не любиш неохайних людей, оце я про те й піклуюсь, – сам аж рукавом рота прикрив, аби Гриць не побачив його усмішки. – Якщо хочеш, щоб податки сплачував, то нічого не вийде, бо я грошей не брав і брати не збираюсь. Правда, поки що ніхто й не давав, лише два німці принесли мені окраєць хліба та невеличкий шматочок сала, аби я до вечора не захляв. Завтра й від того відмовлюся, своє візьму.

– То ви й завтра сюди збираєтесь? – Гриць якось дивно поглядав то на нього, то на його культю.

– Аякже, якщо сьогодні ніхто мене не прогнав звідси, то чого завтра вдома сидіти?! Там я сам, а тут багацько люду, від новин їх, часом, аж розпирає, а звільнитися від того ніяк, – і знову його рукав біля посинілих губів треться. – Ти ж мені не розказуєш, що Скоропадський уже дав наказ ліквідувати всі Ради: і солдатських, і робітничих, і селянських депутатів. Буде тільки його уряд, а в нас старости та комендатури, – здається, він радів та на порядок надіявся.

Про Скоропадського він чув ще напередодні більшовицького перевороту в Росії – як у самому Чигирині вільне козацтво обрало його своїм гетьманом. Не забув і про його діда – гетьмана Лівобережної України, про якого колись тільки хороше переказували.

– І нехай, бо всі хотіли сильної руки, а в цього Павла вона, мабуть, не слабка, раз погодився в такий час вивести Україну з того хаосу, у який завели недолугі соціалісти.

Сам кидав косяки на Григорія, знаючи, що він і зараз не відійшов від своїх есерів, хоча й не завжди розділяв їхню позицію. Давно хотілося поговорити з ним наодинці, але й досі не видалося такої хвилини. Не раз збирався рубонути йому просто в очі: «Ти ж не партійна людина за характером, тоді навіщо тобі ті партії? Раз їх багато, а все заходить у глухий кут, – значить, щось не так. І оця балаканина… Так вона всім остогидла, що й терпіння вже не вистачає». Але не встигне й сьогодні про все сказати, бо Григорій довго не стоятиме на одному місці.

– Ти чув, що забрану торік землю треба панам назад повернути? Заодно і врожай віддати, який на