Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Політ ворона. Доля отамана 📚 - Українською

Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

253
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Політ ворона. Доля отамана" автора Ганна Ткаченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 100
Перейти на сторінку:
тій землі виростили. Чи вони не знають, що все зерно москалі вивезли?! Уявляєш, що тут завтра робитиметься? – у його вицвілих очах теж інколи гострий погляд з’являвся, та такий колючий, що й Григорій аж стрепенувся. – Я не проти Скоропадського, навіть зрадів, що прогнали тих соціалістів, які нібито й хотіли щось для України зробити, але про недєлімую Росію не менше думали. Кажуть, усе ж спромоглися написати, що ми хочемо бути вільними, ні від кого не залежними, але зробили це аж наостанок, пакуючи валізи під більшовицькими снарядами, – насмішкувато гмикнув та скривив рота. – Цікаво б знати, кому залишили виконувати той Універсал – червоним комісарам чи головнокомандувачу німецьких військ? – і знову рукою прикривав свого рота, який без дозволу аж до вух тягнувся. – Коли ці нові союзники залізними колонами в нас крокували, навіть я повірив, що уклали рівноправну угоду: ми їм продукти, а вони виженуть червоних окупантів та сільгосптехніку нам поставлять. Тепер же один із них каже, що будуть доти, доки все обіцяне на Німеччину не відправлять, другий – поки Антанта з їхнім Четверним союзом мирний договір не підпише, а третій узагалі про окупацію проговорився, – дід аж скривився, страх як погано на душі стало.

Зараз дивився на Григорія та намагався вгадати, що він про те думає, заодно про нього: не так почув, не все зрозумів, ще є багато нікому не відомого, а цей безногий інвалід намагається щось доводити. Навіть здалося Карпові, що він прочитав Григорієві думки, бо теж іронічно усміхався.

– Вважай, що мені сьогодні пощастило: чистив черевики і вчителю німецької, а він у них уже третій день перекладачем працює, – так і проговорився, звідки ж він усе те знає. – Тож і завтра прийде до мене зі своїми новинами, і післязавтра. Отже, тут Карпо сидітиме, тут! – проказав твердо і впевнено, навіть культею постукав об землю.

Сам про всяк випадок поглядав на Григорія, бо знав, що хоч і свій, а як збіситься, то може і його звідси прогнати. Усе ж надіявся, що такого не станеться.

– Коли хочеш, я всі свої причандали з перону перенесу трохи далі, – махнув рукою у бік старої берези. – Там теж колода невелика лежить, і тінь над головою буде, бо сонце вже пекуче, – рукою пригладжував розкуйовджені та змокрілі залишки колись такого гарного оселедця.

– То ви й до спеки тут… – у Григорія від подиву аж зморшки на лобі з’явилися.

– Ось не бери ти так далеко! Не бери, – дід аж замахав руками. – Тут не знаєш, що завтра буде, а за тиждень тим паче. Краще з іншого боку на все поглянь: щойно тобі треба про щось дізнатися, до мене й приходь, а я тобі чисту правду розкажу, ще й чоботи начищу до блиску. Чим погано? – тепер він сміливо усміхався, бо очі Григорія стали зовсім іншими. А він знає, як швидко вони у нього можуть змінитися. – Дещо й про Болбочана чув… – був упевнений, що така інформація його зацікавить більше, ніж попередня. – Ти на фронті такого не зустрічав?

– Фронт великий був, від Балтійського моря майже до Чорного, але дещо знаю.

Одразу пригадав почуте в поїзді, у якому він із фронту на Київ їхав: як один молодий полководець сформував 1-й український республіканський полк. І такий він був талановитий та відчайдушний, що від нього всі були в захваті. А повернувшись, Григорій на харківському вокзалі чув продовження: як невдовзі після створення, за наказом солдатського комітету, підконтрольного в той час більшовикам, той корпус було розформовано. Ба більше: казарми підірвано і розбито гарматами, навіть багато солдатів там полягло. Виявляється, вимогливий нікому не припав до душі – начальству міг правду-матку в очі рубонути, а в своєму полку на першому місці була муштра і залізна дисципліна. «Кому ж такий потрібний?!» – розмовляючи про нього, солдати-дезертири весело сміялися. Пізніше Григорій таких десятками ловив, роззброював, а тих, хто чинив спротив, ще й до в’язниці кидав. Тільки й до сьогоднішнього дня не може похвалитися, що він усіх виловив, бо під більшовицькою агітацією цілі полки вояків розбрелися по всій Україні.

– Ти диви, що вони там виробляли! – це дід про більшовиків. – Так-так, – нервуючи, Карпо завжди кахикав.


У тому, що саме німці тих більшовиків і придумали, довго сумнівався – буває, й зараз не віриться йому, але частіше схиляється до думки, що вони вирішили з Росією не тільки на фронті боротися. А от старому Андрону вже збирався лоба підставляти для десяти щиглів. Гарно він про хитрощі говорив, з якими треба обережному бути, інакше можна й себе перехитрити. Доводив, що саме так і вийшло з Німеччиною, яка декілька років до війни готувалася, планувала в Англії хоч частину колоній забрати, а тепер сама про мир думає та про те, як би з голоду не померти. А той більшовизм, який сюди запустила, уже до них перекинувся. Ще коли й там революція станеться, можна буде зі старим товаришем остаточно погодитись. «Що ж, радій, Андроне, мабуть, твоя взяла», – зізнався поки що про себе. Тільки Григорію про таке не став говорити.

– То я до Болбочана хотів повернутися. По всьому видно – цікава людина. Народився аж на Буковині, а дев’ять років тому закінчив наше Чугуївське піхотно-юнкерське училище. Виходить, зовсім не чужий нам! Думаю, що й патріот України, раз, потрапивши на наш схід, примудрився в училищі український гурток організувати, – продовжував про того полководця. – Наші ж хлопці одразу вчаться російською цвенькати, а він, бач, який молодий, а про українську думав. Хоч той гурток і прикрили невдовзі, а здібному Болбочану винесли усну догану, усе ж він цій зросійщеній молоді нагадав про їхню рідну мову.

Розповідав далі та радів, що і в Києві не обійшлося без Болбочана, коли в січні спалахнуло повстання арсенальців. Мало хто з тих вояків, які раніше згодні були підтримувати Українську Центральну Раду, залишився на її боці перед взяттям Києва військами Муравйова, а він, усупереч усьому, тримав слово офіцера. Усі її лаяли за те, що так довго тягла з прийняттям закону про землю, про восьмигодинний робочий день для робітників, так і не приступила до обіцяних реформ, – а він забезпечив її відхід зі столиці. А щоб за півтора місяця вигнати тих червоних бандитів від західних кордонів України аж до східних – такого блискавичного походу ніхто не пригадує.

1 ... 41 42 43 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ ворона. Доля отамана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Політ ворона. Доля отамана"