Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

– Вибач, якщо набрид своїми розмовами, – дід так захопився, що аж важко було йому спинитися. – Думав, уже все нашій Україні, а й ні. Коли є такі патріоти, тоді є й надія.

І так він задоволено розгладжував свої сиві вуса, що аж заздрість у душі Григорія з’явилася. Він би й сам не проти опинитися у тому війську, тим паче, що це йому до душі, не те, що ловити бандитів та забирати зброю, хоча й пишався на початку своєю посадою.

– З вірою твердою в кінцеву перемогу вперед за Україну! – дід Карпо вже цитував написане на прапорі 2-го пішого полку Запорізької дивізії так, неначе сам тримав його в руках.

Розповідав, як ще до повстання в Києві Центральна Рада не давала цьому здібному офіцерові дозволу на створення куреня, тепер же його полк найбільший у дивізії. У кінці знову докинув свій влучний висновок: «Це і є нові запорозькі козаки. Довго на них чекали, а вони нарешті народилися».

Із тим, що діється під боком, теж погоджувався. Не дратували його й німці, яких у повіті розквартировано більше шести кавалерійських полків і легкий дивізіон артилерії. Повністю покладався на гетьмана, на його розум та добре ім’я.

Цього дня Карпо повертався додому такий радісний, як ніколи, навіть жбурнув на комин свою торбину з цвілими сухарями. Здалося, що давно не було це помешкання таким теплим і привітним, а повітря легким, і навіть завжди строгий святий Миколай з ікони усміхався. Тож, забувши за свою культю, Карпо аж пританцьовував по хаті, йому хотілося ще тут пожити, діждатися порядку і злагоди в державі, аби полетіти на небо з хорошою звісткою: нарешті відродилася козацька Україна.

– Насте! – одного ранку неголосно кликав її сусід Петро, підійшовши до тину. – Наш комендант вдома чи вже пішов? – хотів його бачити. Не тільки позаочі, він і так до нього шанобливо ставився.

– Подався ранесенько, – Настя саме збиралася порати своє господарство.

За час совєтської окупації і гетьманської влади багацько його розвела, бо у двір до коменданта жодна влада ще не заходила. Поки що ніхто не змушував і землю віддавати, якою її наділили, ще коли Григорій з війни не повернувся. Тоді не казали, що це незаконно, дехто самозахватом собі відмірював, а тепер виявилося, що Центральна Рада ті документи так і не затвердила. Зараз, коли в інших забирали, Григорій наказав самій від неї відмовитись. А вона все тягла, усе чогось чекала, тим паче, що управитель Наріжних поки що мовчав. Прокіп, засіваючи її восени і навесні, не раз проміряв своїми кроками, й тепер той чималий клапоть готовий захищати навіть зі зброєю. Ото й сперечаються з Григорієм вечорами, а поля зеленіють, пшениця росте. Ну як тут її віддавати?

– А чого про Григорія питав? Навіщо він тобі так рано? – подумавши хвилину про своє, мостилася на маленький стілець доїти корову. – Справа якась важлива?

Вона вже звикла, що люди йдуть до Гриця зі своїми бідами частіше, ніж до неї з хворобами.

– Звісно, справа, ще й яка, – його й просити не треба, він і їй не проти розказати. – Учора у Протопопівку до сестри їздив, – почав одразу. – Вона збиралася кабанчика зарізати, а я мав ковбасу та м’ясо у своїй крамниці продати. Була б хоч якась копійка, а коли варта забере, й того не буде. Ото й поїхав я раненько, аби до вечора повернутися, – продовжував далі про свою подорож. – Та щойно з кобилою на їхню площу виїхали, коли вартові людей зганяють. Дай, думаю, й собі послухаю, про що йтиметься. Чомусь вирішив, що будуть наступну грамоту гетьмана Скоропадського читати. Було ж таке, коли про повернення приватної власності повідомляли. Правда, тоді запрошували, а це під крики, точнісінько як пастухи череду. Усе ж цікавість узяла гору. Прив’язав кобилу до дерева оддалік, сам між селянами чекаю. А їх усе більше й більше у центр збігається; ще й двадцять хвилин не минуло, як понад тисячу назбиралося. Е, ні, думаю, треба стояти, щось важливе відбуватиметься. Коли бачу: каральний загін заходить з усіх боків – оточує. Заклопотався одразу та нумо казати, що я нетутешній, опинився тут зовсім випадково і до вашого діла не маю жодного стосунку, але мене ніхто й слухати не став. Ба більше: усі штовхали та радили рота закрити, аби не спровокувати. Що ж, довелося так і робити, тим паче, що дуло кулемета просто на мене дивилося. Потім і про нього забув, бо перед громадою сам Володін з’явився, а я того пана-бандита ще з дитинства знаю. Почав вимагати видати більшовиків. Справді, були там такі, які допомагали російським червоногвардійцям грабувати його маєток, тепер він хотів з ними поквитатися. Та як не кричав, а люди бояться сказати, бо вночі більшовики хату підпалять. Ні для кого не було секретом, що Володін – звір, а не людина, тож коли вартові дали команду «на коліна!», усі негайно поставали. А вже як кулемет застрочив, я аж головою в пісок уткнувся. Серце колотиться, а я себе лаю. Хіба ж зараз час м’ясо та ковбаси возити, їх би й по дорозі забрали. А кулі над головою так свистять, що й мороз по спині бігає. І хтозна, що б далі було, якби не боягуз, який підповз до офіцера і видав тих більшовиків. Хай Бог простить, але я навіть полегшено зітхнув. Щоправда, ранувато, бо частина варти одразу чкурнула їх шукати, а інші нікого не відпустили, поки не відшмагали всіх батогами. Дісталося й мені ні за цапову душу. А ти кажеш, що я кмітливий та скрізь устигаю – оце й устиг на таку роздачу.

Аж тепер Настя помітила, що йому важко стояти.

– То що, спину маззю помазати? Мабуть, уся в червоних рубцях, – щиро співчувала.

– Не треба, уже терпіти можна, – махнув він рукою. – Сестра якусь прикладала, ще й з собою дала. Шкодую лише за ковбасою та м’ясом, був би хоч для себе взяв, бо ці варти ні продати, ні з’їсти не дадуть. «Давай, рус, сіно, давай сало і зерно», – знай кричать попід дворами.